Завантажити

закіптюженіший і геть захриплий. Пожежа нарешті відступила, тепер тільки дотлівало те, що не згоріло остаточно, погорільці розгрібали попелища, мостилися ставити нові доми, кожен при цьому мріючи захопити ділянку більшу, ніж мав, або ж присунутися ближче до головного стамбульського водоводу, що йшов уздовж Кирк-чешме.
Рустем з'явився перед Міхрімах так само слухняний, як і досі, притримував повіддя її коня, тюпачив слідом, коли султанська донька їхала скоком.
— То як, загасив пожежу? — поцікавилася вона.
— Само погасло.
— Чому ж гибів там стільки?
— Ловив паліїв.
— І впіймав?
— Трохи.
— Хто ж вони?
— Козаки.
— А що це таке?
— Ніхто не знає. Звуться так, ось і все. Прискочили з-за моря на човнах. У Сінопі попалили все, пограбували, захопили коней — і сюди.
— Не злякалися Стамбула? ' — А чого їм боятися?
Міхрімах зупинила коня, довго дивилася на візира. Бачила багато спокійних людей, серед них найспокійніший — батько її султан Сулейман, але такого чоловіка, як цей колишній султанський конюх, чи й знайдеш ще на світі.
— Чом же не розповіси про них?
— А що розповідати? Вони доскочили до Ускюдару, а я наскочив на них. Нас було більше — ми й зверху. Сімдесят і двох одвіз в Еді-куле. Ватажка їхнього теж. Тепер гризе свої кайдани.
— Як то гризе?
— Зубами. Лютий чоловік і силу має несамовиту. Міхрімах вдарило в голову: це з України, з материної землі! Розповісти їй! Негайно! Але ж була не просто дівчиною, а султанською донькою, настрої мінялися в неї з такою швидкістю, що й сама не встигала дивуватися. Вже наступної миті загукала:
— Поведи мене туди!
— Куди, ваша високість?
— О аллах, який ти недотепа! До того козака! Я хочу його бачити!
— Козак — поки на волі. А в Еді-куле ні козака, ні чоловіка.
— Хочу його бачити!
— Ваша високість, навіть імам не поможе повішеному.
— Сказано тобі! Піди скажи моїм євнухам — вони проведуть мене й без тебе.
Євнухи стовбичили на Ат-Мейдані, не спускаючи з ока Рустема-пашу й Міхрімах, так ніби візир був кіт, а принцеса — пташка або миша.
— Ці проведуть,— промурмотів Рустем.— Ці проведуть і заведуть куди хоч. А вам би, ваша високість, не треба в те паскудне , місце.
— Не твоє діло!
— Я тільки до того, що коли віз розбився, то завжди знайдуться охочі вказати дорогу, та тільки ж їхати нема на чому. | У Міхрімах знову змінився настрій:
— Не хочу я туди їхати. Це, мабуть, так страшно. І цей козак... Як його звати?
— Козак та й усе.
— Ім'я!?
— Що ім'я? Для мертвих — все однаково. Сьогодні його ще звуть Байдою. А звелить його величність султан — і...
— Байда? Що це?
— А хто може знати? Мабуть, чоловік, який любить пити та гуляти, ну й знічев'я помахує шабелькою.
— Я пошлю йому ласощів.
— Ваша високість, які ж ласощі для чоловіка, що йому завтра відрубають голову? Вже коли посилати, то меду та горілки.
— Що це таке?
— Напої, які вживають християни, щоб піднести дух.
— Хіба не підносить духу молитва?
— Молитва — для правовірних. Від неї вони навіть п'яніють так само, як від крові.
— Як ти смієш? Правовірні п'ють тільки воду.
— Ваша високість, водою вони вже запивають. А п'ють кров. Від неї й п'яні. Як сказано: “Купайтеся в крові їхній”.
— Пошли тому козакові все, що треба. І скажеш мені завтра. А в самій знов колотилася думка: “Розповісти її величності султанші! Негайно розповісти матері! Бо це ж з її землі! Чи всі там такі?”
А до Рустема знов прискіпливо:
— Хіба ніколи не було більше козаків у Еді-куле? Чом я не знала?
Він був спокійний:
— Ваша високість, вони не добиралися до Еді-куле. Занадто далеко. А цей добрався. Забув про мудрість: перш ніж украсти мінарет, приготуй для нього сховок.
 
БАЙДА
 
Що починається нещастям, кінчається тож нещастям. Завжди довідуєшся про найважливіше занадто пізно. І хоч вість про козаків у Еді-куле, мовби змагаючись, принесли їй Гасан-ага, Міхрімах, навіть сам султан, Роксолана знала, що вже пізно, що нічим не зарадиш, та ще й цей неповороткий і незграбний Рустем цього разу виказав недоречну меткість і дав Су-лейманові прекрасну нагоду виставити перед усім Стамбулом винуватців страхітливої пожежі, яка зжерла мало не половину столиці, звинуватити цих нещасних, не питаючи їхньої провини, бо переможений завжди спровинений і завжди платить найвищу ціну. Гасан приходив до неї щодня, вона допитувалася:
— Як вони там? Що робить той, якого ти називаєш Байдою?
— Ваша величність, він співає.
— О боже! Що ж він співає?
— Пісні. Складає собі сам. Остання така: “Ой п'є Байда мед-горілочку, та не день, не нічку, та й не в одиночку!..”
— Це Міхрімах послала йому їсти й пити. Моя дитина!
Гасан-ага сумно всміхався самими очима. Якби ж то султанша могла бачити, як їсть і п'є Байда в

читати