Завантажити

султан, хоч уже й розумів усю безглуздість своїх запитань.
Чом би мала вона йому відповідати? Говорила про своє, не дбаючи, слухає її Сулейман чи ні, мовби говорила до самої себе, прислухаючись до власних слів, може, й не згоджуючись з ними.
Безглузда випадковість руїн і всього її життя. Тільки творення — людська річ, руйнування — це злі сили дияволічні. Одне позноситься ввись, друге тяжіє донизу і неминуче веде до приниження духу. Світ уже ніколи не зацвіте більше в руїнах — там тільки диявольські гримаси ув'язнених демонів природи, царство духів, нетривке, безплотне, без м'яких покровів краси, жорстоко оголене в мертвих зламах. Але, з другого боку, може, руїни потрібні для гострішого відчуття сили і безсмертя життя? Бо, зрештою, всяке буття має занепасти, щоб стати доступним тим силам, які здатні його відродити. І, власне, вся принадність життя зосереджена в тій миті відчаю і болю, після якої має настати нове народження. Тому, може, вічний мир тільки в руїнах, і їхня спокійна цільність змирила її з рабським становищем...
Він знов не стерпів і майже грубо нагадав їй, що вона вже давно не рабиня, а всемогутня султанша.
— Султанша над чим? Володарка чого? Розбитих дзеркал Ібрагімових? Чи садів гарему, підстрижених євнухами ще з більшою жорстокістю, ніж вони самі були покалічені життям? Мені здається,що щастя людини — тільки в її дитинстві. Повернутися ! туди бодай краєчком душі — і вже був би найщасливіший на світі. ? '
— На жаль, це неможливо,— глухо промовив Сулейман.— Ніхто цього не зможе зробити, і що вище стоїть людина, то менше в неї такої змоги.
— Боже, я знаю про це. А дитинство сниться золотими снами, після яких прокидаєшся в холоді й страхові, і в душі якісь трепети. Ваша величність, помочіть мені, порятуйте мене!
Він тяжко й незграбно зворухнувся коло неї на широкому ложі, погладив її волосся, гладив довго й ніжно, аж диво брало, де стільки ніжності могло взятися в цього похмурого чоловіка. Не пам'ятала, щоб бодай один раз погладив голову комусь з синів. Коли вмерла валіде, не пішов востаннє поглянути на матір, закрити їй очі, поцілувати в чоло, звелів поховати з належною урочистістю — і все. Роксолана тоді вжахнулася. Невже вона могла любити цього нелюда? Держава, закон, війна. А життя? Чи беріг усю ніжність тільки для своєї Хасекі?Гріх було б не скористатися з цього, надто що й не для себе, а для добра своєї землі.
— Ваша величність, я хотіла б попросити вас.
— Немає нічого, що б я не зробив для тебе, коли бог буде милосердним до пас.
— Коли підете на Молдавію, візьміть з собою малого Ваязида.
— Я готовий узяти всіх своїх синів, щоб вони вчилися великої справи війни.
— Ні, самого лиш Баязида з його вихователем Гасан-агою, і дозвольте їм обом поїхати і побувати в моєму рідному Рогатині.
— В Рогатині? А що це таке?
— Ваша величність! Це місто, де я народилася.
— Ти досі його не забула?
— Як можна забути? В мене рветься душа від самого тільки цього слова. Але я султанша і не можу нікуди виїхати з цієї землі. Хай поїде мій син. Ви дасте йому супровід для захисту. Там зовсім недалеко від Сучави. Два чи три кінні переходи.А яка там земля! Вся зелена, зелена, як прапор пророка, і потоки течуть чисті, як благословення, і ліси шумлять, як небесні вітри. Коли б могла, то спала б, як ті ліси, і жила б, як ті ліси. Хай наш син побачить ту землю, ваша величність.
Він хотів спитати, чому саме Баязид, а не найстарший їхній син Мехмед або не Селім, найжвавіший з усіх дітей, але вирішив, що це нижче султанської гідності. Сказав тільки: “Я подумаю над цим” — і жадібно вдихнув запах її тіла. Це тіло осявало темний круг його життя, і хоч він щоразу вперто втікав од Хур-рем, але, мабуть, робив те лиш для того, щоб повертатися до неї знов і знов, зазнаючи дедалі більшого щастя спіткання й пізнання, окрім того, відстань між ними давала змогу для високих насолод духу, а тут уже не було духу — сама плоть, палюча, запаморочлива, солодка, як смерть.
Падала в його чіпкі, пожадливі обійми нага, як плід у сонних садах, віддавала тіло майже без жалю, а душу ховала, як правду від тиранів. Справжня правда ніколи до кінця не буває висловлена між людьми, надто між чоловіком і жінкою. Чи хотіла б вона стати чоловіком? Ніколи й нізащо! Може, справді зазнавала понижень від цього чоловіка, випрошуючи в нього все в постелі і тільки в постелі (те, що вдень трудне, вночі стає легке), зате відчувала перевагу над похмурим чоловічим світом, який не знає щастя ніжності, якому чуже доброчинство терплячості. Чомусь думала, що жінки розпромінюють світло, а чоловіки тільки поглинають його, вони темні самі, й темрява панує довкола них, і жінки осявають їх, ніби лампадки. Чи могла вона осявати цього великого султана і чи справді була теж великою султаншею, а чи зітканою з болючих снів маленькою дівчинкою, яка оплакує свою матусю, простягає в безнадії руки до свого дитинства і не може діткнутися?! Саме тільки слово

читати