Завантажити

помічники й соратники. Я Сулейман, на честь якого читають хутбу в Мецці й Медіні, шах у Багдаді, цар у Візантії, султан у Єгипті, шлю свої кораблі на Європейські моря, в Магріб та Індію, султан, який заволодів короною й престолом Угорщини, а її підданих перетворив на понижених рабів. Воєвода Петро Рареш мав нахабство збунтуватися, то я сам копитами свого коня затоптав його в порох і заволодів його землею Молдавією”.
Новий великий муфтій Абусууд виголосив коротку молитву, вигукнув “Аллах великий!”, провів долонями по обличчю, і всі разом з султаном упали на розстелені просто на холодній землі килими і надовго заклякли, уткнувшись лобами в той бік, де мала бути Мекка. Тільки малі грабіжники бувають безбожними. Великі завжди богомільні.
До столиці султан не повернувся. На цілу зиму заліг у Едірне, влаштовував лови, замикався в палацових покоях з великим муфтієм Абусуудом, думав над законами для своєї безмежної імперії. Сина Баязида відіслав до Роксолани ще з Бендер, мовби на знак того, що вдовольнив її примху, але невдоволенні! тим, що вимушений був порушувати споконвічний звичай, висилаючи малого шах-заде за межі держави та ще й гаючи згодом свій дорогоцінний час на ждання над чужою рікою. Може, вперше за всі роки любові до Хасекі в серце Сулеймана пробрався гнів на цю дивну жінку, тому, щоб погамувати той нежданий гнів, султан утримався від спокуси привезти Баязида до Стамбула самому і першим побачити, як сяятимуть очі Хуррем. Хай час і відстань вилікують його від гніву, а султаншу — від примх. Сказано-бо:
“Насолоди світу минають, майбутнє життя є істинне благо для тих, хто боїться бога”.
Коли Роксолана побачила Баязида, вона не витримала, розплакалася. Стояв перед нею в дорогому вбранні, гінкий, смаглявий, хижолиций, як султан, а очима грав, як вона, і усміх був її власний, може, й душу мав таку саму, як у матері. Вернувся звідти, де було її серце. Що там бачив, чого навчився, що скаже матері своїй владчій і чому мовчить? Спитати? Але не знала, що питати. Навіщо посилала його в Рогатин? Тоді й сама не знала. Лиш тепер, побачивши малого сипа перед собою, мало не крикнула: “Чом вернувся? Чом не зостався там? Чом? Злякано затулила собі уста долонею, щоб не вирвався той крик, щоб не зрадив її найзатаєнішого. Несвідомо хотіла порятувати бодай одного з синів. Бо ж усі неминуче мають загинути, крім того, хто стане колись султаном. Всіх задушать разом з їхніми власними дітьми, коли ті народяться в них. А цей би уникнув насильницької смерті. Чому саме Баязид, а не Меміш, Селім або Джихан-гір? Сама не знала. Про Мехмеда ще зберігалася надія, що стане султаном, усунувши в якийсь спосіб Мустафу. А Селім і Джихангір? Хіба вона знала? Може, Баязид згодом порятував би й цих двох.
Всадовила Баязида поруч з собою, Гасана — навпроти, довго мовчала, борючись з безумством, яке кипіло в неї в мозку, тоді спитала, сама не знаючи про що:
— Доїхали?
І не знати, куди: чи то до Рогатина, чи назад, до Стамбула.
Баязид по-дорослому стенув кістлявим плечем:
— А що? З коня на коня перескакуючи, з сідла в сідло переметуючись...
— Бачив Рогатин? Був там? Все побачив?
— А чи я там знаю! Он Гасан-ага хай скаже.
— Довго їхали,— сказав Гасан,— довго й далеко, ваша величність.
Так ніби вона й сама не знала. По торішньому чатинню, по старих мохах, по молодій траві, під смереками і яворами, перебрідаючи потоки, поминаючи ріки й тумани, топчучи роси й квіти, їхали вони туди, куди вона вже ніколи не повернеться, не долетить пі думкою, ні спогадом, де хміль лугами, пшениченька ланами....
— І що там бачили? Який тепер Рогатин? — мало не гукнула вона знетерпеливлено, забувши про султанську поважність.
— А ніякий,— похнюпився Гасан-ага,— суцільне погарище і руїна. Нема нічого.
— Як то нічого? А мури, брами, башти?
— Все в проломах, пощербинах, позаростало лопушнею.
— А церкви?
— Обідрані й поруйновані. Одна обгороджена оборонною стіною, але не врятувала її й стіна.
— Попіл тобі на уста! А моє золото? Хіба не відбудували церкви і город на золото, яке я передала королівським послом?
— Ваша величність, золото треба посилати з військом, щоб воно його оберігало.
— Хіба військо може будь-що оберігати? Воно ж тільки грабує.
— Ото ж. То не треба ні золота, пі війська. Люди якось проживуть і так. Пробували відбудувати Рогатин, і його церкви, і доми, й мури та брами, а налетіли татари — та й знов сплюндрували. Там уся земля сплюндрована й розшарпана, аж страшно по ній їхати.
— Чому ж я нічого не знаю? Чому не казав мені про це досі нічого?
— Ваша величність, ви не питали. Він вправно висмикнув з широкого рукава вузьку смужку паперу, став читати:
— “Року п'ятсот двадцять першого татари Белзьку, Любельську, Холминську землі звоювали, розбили поляків під Сокалем, вивели полон незлічений. Року п'ятсот двадцять третього турки й татари Львовську, Слуцьку, Белзьку, Подільську землі

читати