Завантажити

можуть бути таємниці від вас! Саме тому я просився до вас. Не можу ж я переповідати новини світового значення цьому без'язикому Аясу-паші, який, як на мою гадку, існує на світі лиш для того, щоб тут не переводилися дурні. Справа в тому, що король польський Зигмунт збирається видати за Яноша Запойяї доньку Ізабеллу.
— Але ж Запойяї безнадійно старий! Скільки йому років? Може, шістдесят? Старий і товстий.
— Ваша величність, королі не мають віку, а Запойяї король. Ізабелла залюбки піде за нього, щоб стати королевою. Яка б жінка відмовилася від такої честі! Але в мене є перевірені відомості, що австрійський двір не визнає за Ізабеллою прав на угорську корону, бо вона дитина неправого ложа: народилася всього лиш через шість місяців після шлюбу Бони Сфорци з королем Зигмунтом. Простіше кажучи, ваша величність, королева Бона приїхала з Італії до свого мужа непорожньою. Золота корона покрила її гріх. Власне, нікому до цього б не було діла, якби не коропа Угорщини. Фердінанд охоче віддав би за Яноша Запойяї одну з своїх доньок. Як сказано: хай інші ведуть війни, ти ж, Австріє щаслива, укладай шлюби.
— Ми захистимо бідну Ізабеллу,— поважно мовила Роксолана..
— Я вірив у ваше велике серце, ваша величність! — вигукнув Ласький, схоплюючись з диванчика і припадаючи на коліно.— Тільки ви, тільки ваше благородство!
— Гаразд, я напишу султанові й попрошу за вас.
— Як я шкодую, ваша величність, що не маю дарунка, рівного моїй вдячності. Я поспішав з цією вістю до падишаха, і моя посольська ноша була занадто легка.
— Немає ліпшої ноші в дорогу, ніж достатній розум, правда ж?
— О, так, ваша величність, стократно так!
Пригода з Лаським трохи розважила Роксолану. Передала кизляр-азі, щоб назавтра поставив перед нею посланця з Венеції. Однаково ж Ібрагім не відступиться, нагадуватиме про посланця, бо той уже, мабуть, підкупив великого євнуха, сподіваючись мати від султанші щось більше. А що він міг від неї мати? І від кого посланець? І чому такий таємничий?
Коли побачила венеціанця, відкинула будь-які припущення про його таємничість. Бо таємничість аж ніяк не пасувала цьому грубому, велетенському чоловікові з чорною розбійницькою бородою, з забіяцькими очима, з громоподібним голосом, який він марно намагався притишити, відповідаючи на запитання султанші.
Сідати він не наважився, лишився стояти коло дверей, де його підпирав так само здоровенний кизляр-ага Ібрагім, послання від свого хазяїна передав Роксолані через служебку, яку султанша викликала клацанням пальців, вклонявся незграбно й смішно, але коліна не прихилив перед володаркою, хоч як гнув йому шию Ібрагім.
— Ваша величність,— гудів венеціанець,— я посланий до вас славетним і можновладним королем усіх поетів, володарем золотого й діамантового пера сеньйором П'етро Аретіно, званим оракулом істини й секретарем світу.
— Не чула про такого,— простодушно визнала Роксолана.— Як звати твого повелителя?
— П'єтро Аретіно, ваша величність. Його знає весь світ, і мармурові сходи його дому в Венеції стерті більше, ніж бруківка Капітолію колесами тріумфальних колісниць.
— І чого ж хоче цей славний чоловік від мене?
— Він передав вам послання, ваша величність.
— Ти можеш запевнити, що в ньому немає нічого образливого для мене й для його величності султана?
— Мені велено ждати відповіді, отже, там не може бути нічого поганого, ваша величність.
Тоді Роксолана клацнула пальцями, зродилася в покої молоденька служебка, підлетіла до велетня, той з складок свого широченного одягу видобув срібний, весь у мистецькому карбуванні футляр з привішеною до нього великою золотою медаллю і, поцілувавши медаль, передав дівчині.
Роксолана взяла футляр, якийсь час розглядала рельєфи на ньому на тему про Діану й необачного пастуха Актеона, який задивився на сплячу богиню і за це був перетворений нею на оленя й зацькований її псами. Робота була справді мистецька. Венеціанець помітив, що футляр султанші сподобався, пробубонів:
— Це робота неперевершеного Бенвенуто Челліні. Медаль так само.
— Наш друг Луїджі Гріті замовляв у маестро Челліні монети його величності Сулеймана,— сказала Роксолана,— вже тоді ми переконалися в неперевершеній його майстерності. Тепер, бачу, його рука стала ще впевненіша, а око гостріше.
На медалі був зображений бородатий, носатий чоловік, чимсь схожий на посланця. Він сидів з книгою в руках на різьбленому дзиглі, а перед ним стояв озброєний чоловік у супроводі слуг і подавав йому коштовну посудину з круговим написом: “Володарі, що збирають данину з народів, приносять данину своєму слузі”.
— Хто цей бородатий? — поцікавилася Роксолана.— Це, мабуть, і є сеньйор П'єтро Аретіно?
— Так, ваша величність, це сам маестро. Таку саму медаль, тільки бронзову, а не золоту, він посилав адміралові султана Сулеймана страховиську всіх морів Хайреддіну Барбаросі, і той відплатив щедрими дарунками.
Роксолана відкрила

читати