Завантажити

футляр, дістала звідти шовковий звоєць, розгорнула його. Написано було по-італійськи. Стала читати й не змогла втриматися від усмішки.
Аретіно писав: “Я почав видавати свої листи до найславетніших особистостей світу, вже видав один том,, але з великою душевною скорботою виявив, що досі не написав листа Вам, незрівнянна султаншо Роксолано. Коли б я не лякався збентежити повітря Вашої скромності золотими хмарами почестей, які Вам належать, я не міг би втриматися від того, щоб не розповсюдити на вікнах будівлі слави тих світових шат, якими рука хвали прикрашає спину імен, дарованих поговором прекрасним створінням. Ваш непереможний дух приваблює мене безмірно, бо, як і Ви, я пишаюся з того, що всім, чого досягнув у житті, я зобов'язаний самому собі і ні в чому не можу вважатися чиїмось боржником. Я писав імператорові Карпу й імператриці Ізабеллі, королям Франціску й Генріху Англійському, про мене говорять при дворі перського шаха, мене називають, божественним і дивовижним і бичем володарів. Джованні Медічі звав мене чудом природи, Мікеланджело — сеньйором братання, герцоги Мантуї, Флоренції й Урбіно — сердечним другом. Мої твори потрібніші для життя більше за проповіді, бо проповіді приводять на путь праведну людей простих, а мої твори — людей високопоставлених. Я приніс правду в палаци володарів, наповнив нею їхній слух, попри лестощі і всупереч лжі. Моє перо, озброєне налякуваннями, досягло того, що люди могутні змирилися, а дотепники визнали його з вимушеною ввічливістю, яку вони ненавидять більше, ніж невигоди. Тому прості люди повинні любити мене, бо я завжди ціною крові воював за мужність, і лиш завдяки цьому вона нині зодягнена в парчу, п'є з золотих бокалів, прикрашається коштовним камінням, має гроші, виїздить, як королева, оточена слугами, як імператриця, і пошаною, як богиня”.
Роксолана поглянула на венеціанця. Той навіть не стежив за виразом її обличчя — такий упевнений був у дії послання. Мабуть, уже не вперше возив отакі шовкові звойці, повертаючись, обтяжений коштовними царськими дарунками. Але ж вона не цариця! Чому цей Аретіно не писав їй тоді, коли вона ще пропадала в безвісті султанського гарему? Не знав про неї, бо не знав і весь світ? Тоді навіщо ж хвалиться своєю неперевершеною проникливістю розуму?
Аретіно писав:
“Які колоси з срібла й золота, вже не кажучи про колосів, зроблених з бронзи й мармуру, можуть зрівнятися з тими статуями, які я воздвиг папі Юлію, імператору Карлу, королеві Катерині, герцогу Франческо? Вони вічні, як сонце.
Вершина радості існування — любов. Ви жриця любові, і я вітаю Вас так само, як найрозкішніших красунь землі й неба і як дівчаток-массаре, що вдовольняють усі мої бажання.
Я живу потом чорнила, світло якого не може бути погашене вітром злостивості, не може бути затемнене хмарою заздрощів. До підніжжя мого трону найбільші володарі складають золото, ланцюги, чаші, розкішні тканини, багатий одяг для мене й прикраси для моїх аретінянок, вишукані вина й райські плоди, все, чим багата щедрість. Але -для мого нестримного марнотратства не вистачило б монет усього світу. Коли б навіть єгипетські піраміди слугували мені рентою, я пустив би їх в обіг. Отже, аби нам жити, а все інше жарт.
Я в захопленні від вашого непереможного духу...”
Роксолана згорнула шовк, віддала служебці, кивнула посланцеві:
— Відповідь передасть вам Ібрагім.
Венеціанець позадкував з покою, а вона дивилася на його Широку чорну, як у Аретіно па медалі, бороду й сміялася в душі. Вже вигадала, як помститися хвалькуватому венеціанцеві і його посланнику. Сміються з усіх можних Європи, а вона посміється з них. Ще могла б зрозуміти й простити лестощі, викликані страхом, але за плату?! Бач, навіть султанів капудан-паша Хайреддін спокусився на лестощі й обдарував цього словохвальця награбованим золотом. Вона нікого не грабувала й не має наміру цього робити. Даремні сподівання. І даремно витрачав гроші на підкуп кизляр-аги слухняний посланець Аретіно.
Чомусь згадався Роксолані колишній султанський імрахор Рустем з його похмурими дотепами. Той би сказав: “Ще річки не видно, а він уже штани підкачав”. Рустем з малого, привезеного з Боснії раба дійшов до начальника султанських стаєнь, тоді даровано йому титул паші, і вже був би він, напевне, візиром, якби Ібрагім під час перського походу не згадав про нього,— згадав, як любив Рустема султан за його безжальний гумор і нещадний язик, і мерщій дав Рустемові санджак на крайньому сході імперії, десь коло Вірменії, в диких горах, серед каміння й снігів. Хитрий Ібрагім усував усіх улюбленців султанових, щоб самому неподільно володіти душею падишаха. Коли б сила та воля, він і її усунув би й знищив. Але як вона могла забути про Рустема? Ось чоловік, народжений для султанського дивану! Гасана вже недосить, їй потрібні помічники впливовіші й могутніші, бо тепер її помічники — це помічники султанові.
Поки не забула, мерщій написала султанові в Едірне про Рустема-пашу, приклавши до листа

читати