Завантажити

людьми свого призначення. Бо в кожного — необмежені можливості, кожен міг дійти навіть до звання великого візира, аби лиш зумів першим крикнути “Аллах великий!”, першим змахнути шаблею і опинитися на мурі ворожої фортеці. Надія і відчай, насолода успіху й передчуття катастрофи, голос здорового глузду і дикий шал пристрастей, тверезий розум і химерні примхи долі — все це, здавалося, було незнане й .чуже османцям, які жили тільки війною, не відаючи ніяких відхилень, жодного кроку за її межі, так ніби мали шори вже й не на очах, а в свідомості. Про війну згадували, жили нею, наповнювала вона все їхнє існування, їхні думи, розмови, спогади, сни і безсоння. Знали, що для війни найперше потрібна нестримність, відчайдушна, божевільна хоробрість, і щоразу виказували її з такою несамовитістю, що могло видатися, ніби це вже й не людська мужність, а звіряче безрозсудство.
Але знали, що завжди над ними стоїть султан і все бачить і гідно винагородить хоробрість, поставивши заслуженіших на місце лінивих, бо всіх можна замінити, крім самого себе. До влади пробиралися не вмілі й досвідчені і навіть не багаті, а сміливі, спритні й нахабні.
Після Ібрагіма великим візиром названо було арбанаса Аяса-пашу, чоловіка, який не міг стулити двох слів, зате в битвах був завжди перший, пайголосніше вигукував “Аллах великий!”, а шаблею міг перерубати навпіл коня з вершником на ньому і найтовщу пухову перину. Цей чоловік складався, власне, з самого тулуба. Враження ще посилювалося від того, що Аяс-паша носив широчезні шаровари, в яких геть потопали його коротенькі ніжки. В потужному, як кам'яний стовп, тулубі Аяса-паші було стільки звірячої сили, що він розтрачував її навсібіч з невтомністю просто лиховісною: в походах не злазив з коня, в битвах не знав перепочинку, в дивані міг засідати місяцями, так ніби не їв, не спав, гарем мав найбільший в імперії і дітей з наложницями й жонами сплодив понад сотню. Ставши великим візиром, він попросився па прийом до султанші, і вона милостиво прийняла його в кйошку Гюльхане на білих килимах, всадовила великого візира навпроти себе, звеліла принести навіть вина. Сівши, Аяс-паша майже не поменшав, стирчав перед нею стовпом, дивився дурнооко, щось говорив, але що саме, Роксолана не могла збагнути.
Вона сказала Аясу-паші щось ласкаве, попросила його говорити спокійніше, але він забелькотів ще нерозбірливіше, і тоді султанша звеліла служебкам принести письмове приладдя для великого візира. Хай він напише все, що хотів сказати, щоб вона могла прочитати й не сама, а з його величністю падишахом, хай продовжить аллах його тінь на землі.
Арбанас вхопив перо і, розбризкуючи блакитний атрамент, рвучи дорогий шовковий папір, став карлякати так само швидко, як говорив, і коли простягнув аркуш султанші, то вона не побачила там ніяких літер і ніякого письма, а тільки звивисті гадючки, які повзли навкіс по аркушеві, чіплялися одна за одну, намагалися проковтнути одна одну або хоч відкусити хвоста.
— Гаразд,— усміхнулася Роксолана до збаранілого Аяса-паші,— ми прочитаємо це з його величністю. Як сказано: “Аллах дає знати чоловікові через тростину для писання те, чого він не знав”.
Коли розповідала Сулейманові про великого візира й показала його марлякання, султан сказав:
— Я знаю про нього все. Може, такий чоловік саме й потрібний для царства. Він справді дурень, зате вірний і непідкупний. А сказати тобі хотів, що саме він з великим драгоманом Юнус-бегом завалив Ібрагіма, викривши його підле нутро.
— Хіба то не ви, мій повелителю, без будь-чиєї помочі вчасно розкрили злочинні заміри Ібрагіма?
— На мене найшло засліплення. Але мені відкрили очі.
— Ви просто занадто довго терпіли поряд з своєю справедливою і світлою особою цього темного чоловіка, що нагадував фракійського царя Діомеда, який годував коней людським м'ясом. Аяс-паша не має ніяких особливих заслуг. Хіба можна в державі, де повно розумних людей, допускати, щоб великими візирами ставали або негідники або дурні?
— А як знайти розумних, як? — понуро поспитав султан. Старого Касима-пашу султан нарешті відпустив на відпочинок, а другим візиром взяв румелійського беглербега Лютфі-пашу, якого одружив з сестрою Хатіджею, щоб не дати їй сумувати за Ібрагімом. Лютфі-паша, в противагу Аясу-паші, був чоловік обізнаний, воїн і дипломат, мав нестримний норов як у битвах, так і в пороках, любив хлопчиків, ненавидів жінок, коли згодом став великим візиром (Аяс-паша вмер од мору), велів виловлювати в Стамбулі зрадливих жінок і вирізати їм бритвою такі частини тіла, що соромно й казати. Хатіджа назвала чоловіка безстидником, він побив її, султан довідався про все те, і Лютфі-пашу голим посаджено на віслюка й вивезено за брами Стамбула. Ще багато літ проведе він у засланні в приморському місті Дімотиці й напише там Османську історію і “Асаф-наме” — книгу про посаду великого візира.
Місце Лютфі-паші займе євнух Сулейман-паша, якого султан прикличе з Єгипту. Сулейман-паша на той час мав уже

читати