Завантажити

вичікував, який з синів виявиться спритнішим і сміливішим? Бо ж тільки такі пробиваються до влади. Хоч як там було, Роксолана лише тепер збагнула, що найбільші її страхи й терзання тільки починаються. Могла б заспокоїтися хіба що тоді, коли б її первісток, її улюбленець, її Меміш, який приніс колись їй визволення з рабства, спокійно сів у Манісі замість Мустафи, хай не названий наступником тропу, хай не возвеличений перед усією імперією, але ж однаково в сподіванні найвищого, бо тільки з того далекого й загадкового города, в якому ніколи не була, чомусь ждала щастя для себе й для свого сина. Але в Манісі тим часом сидів Мустафа, а щоб усунути його, потрібна ціла вічність, бо в цій величезній державі все робилося всупереч здоровому глузду:
Те, що треба зробити негайно, розтягувалося на час невизначений, а те, що могло бути навіть злочинним, сповнювалося негайно.
П'ятеро дітей привела вона Сулейманові. П'ятериця. Мов п'ять зовнішніх чуттів людських: зір, слух, смак, нюх, дотик; мов п'ять почуттів душевних: радість, гнів, бажання, страх, горе; мов п'ять призначень держави: законодавство, виконання, суд, виховання, перевірка.
А чи буде щастя для її дітей? І чи стала б щасливішою, коли б народила султанові десять або й п'ятнадцять дітей — по дитині щороку? Он, розповідають, у Адільджовазі одна курдка одразу народила сорок дітей — двадцять хлопчиків і двадцять дівчаток, султан навіть звелів занести цю вигадану подію в літопис свого царства. Та коли б навіть таке могло бути правдою, то хіба щастя залежить від кількості?
Знову й знову поставав перед очима в Роксолани гостряк тої вершини в Родопах, на яку вони дерлися з султаном і на якій не виявилося місця для двох.
Лише тепер спізнала Роксолана, що таке справжній розпач. Не мала з ким порадитися, не знала, в кого просити помочі. Поки була маленькою рабинею в гаремі, їй могли й співчувати, тепер — хіба що ненавидіти. Досягнувши найвищої влади, побачила, що досягнула лише вершин безсилля. Призначення людини на землі — дати продовження своєму роду. Все інше — суєта й вигадки. А вона тільки й досягнула, що поставила своїх дітей Під смертельну загрозу, і що вище підіймалася, то більшою була загроза для її дітей, бо на тих висотах лишалася тільки влада, а влада не знає жалю.
Справжнього жаху зазнала Роксолана, довідавшись про те, що Сулеймана мало не вбито в поході. У Балоні на березі моря, куди прийшов султан із своїм військом (а йшов туди лиш для того, щоб випробувати сераскером свого нового зятя, мужа ненависної Хатіджі Лютфі-пашу!), вночі до османського табору прокрався сербський гайдук Дам'ян, який хотів убити султана в його шатрі. Гайдука видав тріск сухої галузки, на яку необачно наступив. Серба посікли яничари, султан уцілів, уціліла й Роксолана з своїми дітьми, бо ж інакше Мустафа першим прискочив би з Маніси до Стамбула, сів би на трон, і тоді — закон Фатіха й помста розсатанілої черкешенки і її торжество. А яка жінка знесе торжество суперниці? Вже ліпше смерть!
Мерщій написала Сулеііманові розпачливу газель, яку хотіла б послати вже й не з гонцем, а з перелітними птахами, як Меджнун до своєї коханої Лейли:
Уже й не вірю, що ти вернешся колись.
Рятунку!
Чи ж дочекаюсь, щоб почути голос твій?
Рятунку!
Шукаючи до тебе путь, здолать змогла б я
Не тільки простір, а й безжальність душ.
Рятунку!
Німі світи в мій сон тривожний рвуться,
І я, прокинувшись, розпачливо кричу:
“Рятунку!”
Ніхто, крім вранішнього вітру, вже не стукне
В мої забуті двері, я стогну:
“Рятунку!”
Коли ж віддасть мені тебе війна ревнива,
Прекрасного, неначе світло й тінь?
Рятунку!
Терплячою хіба що стати, ніби камінь
Або кора старих дерев?
Рятунку!
Несила Хасекі чекати довше,
В розпуці кличучи тебе, султане мій,—
Рятунку!
Страх не за себе, а за дітей своїх водив її рукою, коли вночі складала цю газель для султана. Любила чи ненавиділа того чоловіка — не знала й сама, але молила всіх богів, щоб дарували йому життя, щоб був він живий,— і не так для неї, як для її дітей.
Істинно: “Зпайте, що ваші багатства і ваші діти — випробування”.
 
СТОВПИ
 
Будівлі тримаються на стовпах, царства — па вірних людях. В Османів ніхто не знав, ким буде, яка висока (або й нікчемна) доля його жде,— і в цьому була вся принадність життя, його відкритість і приступність. Може, й ця держава стала такою могутньою завдяки незнанню

читати