Завантажити

парокінних гарб.
Роксолана мала коло себе Міхрімах і малесенького Селіма, помагала їм молода вродлива рабиня, а мудра уста-хатун, якій багато разів доводилося перемірювати цю дорогу, скрашувала султанші затяжливу й тяжку зимову подорож своїми мудрими бесідами.
В другій кареті був Мехмед із своїм вихователем Шемсі-ефенді, у кабріолетах хазнедар-уста везла вбрання і коштовності Роксолани, їхали там султаншині служебки і няньки Міхрімах і Селіма, гарби були наповнені всіляким добром, без якого такій високій особі не личило вирушати навіть в одноденну подорож, а тут ішлося не тільки про тиждень шляху, а й про побут у султанському сераї в Едірне, де, ясна річ, усе потрібне для султанші і її дітей могло й знайтися, але їй могло б забракувати звичних речей, а це вже не годилося.
Звичні речі! Багатство! Розкіш! Чи думала вона про таке ще зовсім недавно? Тепер сиділа в цьому розкішному повозі, до самих очей закутана в пухнасті червоні соболі, яким не було ціни, семимісячний Селім лежав у золоченій колисочці, закушканий сірою білячою ковдрочкою, Міхрімах, теж у дорогому хутряному вбранні, дерлася до матері на руки, лепетала: “М-ма, м-ма!” А Мехмед уже почав говорити, щодня вимовляв нові й нові слова, мова з нього так і лилася — чужа мова! Тільки вночі, без підслухів і підглядачів, плачучи над першим своїм сином, шепотіла йому рідні слова “Синочку мій! Дитино моя!” — а вголос боялася промовити бодай слово, щоб не сполохати своє нетривке щастя, не відлякати насторожену долю. Поневолено тіло її, поневолено й дух. Шлях до висот із цього поневолення пролягав через поневолення ще більше. Нічим і ні перед ким не виказати своєї туги за тим, що зосталося спогадам, нікому не дозволити бодай краєм ока зазирнути туди, побачити її найбільший скарб. Рідний батьківський дім у Рогатині. Він тепер існував чи й не існував. Жив у спогадах. Бачила його на світанку, коли схилялася над заснулим дитям, і довгими днями, коли віяли над садами гарему гнилі південні вітри, бачила в тяжкій чорній темряві з-поза стамбульської чуми й при світлі місяця і зірок теплим літом, вона бачила його з висоти, з рогатинського валу, і знизу, від Львівської дороги,— тоді видавалася сама собі зовсім маленькою, а батьківський дім розростався на півсвіту і світився своїми дерев'яними стінами, ніби сонце. Бачила його безсонними ночами і вдень, приходив у її сни, і тоді, прокинувшись, стогнала від розпачу і ридала, ридала за навіки втраченим.
А треба було жити.
Коли носила в своєму лоні перше дитя, валіде пустила поголос, що родиться шайтан. На вашу ж погибель! Гульфем і Кіната, які від заздрощів готові були задушити маленьку Хуррем, прибігали з удаваними співчуваннями, налякано шепотіли про страшні розмови, якими, ніби павутиною, обплутують її, зітхали й охкали, а самі зирили на кволе, нікчемне дівчисько: чи не кинеться у Босфор? Ні, не кинулась! Народила сина, тоді народила ще дитя і ще. Ствердилася й утвердилася в дітях — і вже не мала відступу. Назад дороги не було. На все життя була прикута до цієї землі, і діти її, вирісши, вважатимуть її рідною, а про її вітчизну не захочуть і слухати. Так само й про мову, бо що мова без вітчизни? Хіба що згадають коли-небудь пісні, які виспівувала над їхніми колисками, виспівувала тихенько, щоб ніхто не почув: “Коли турки воювали, білу челядь забирали:
і в нашої попадоньки взяли вони три дівоньки. Єдну взяли попри коні, попри коні на ремені, другу взяли попри возі, попри возі на мотузі, третю взяли в чорні мажі. Що ю взяли попри коні, попри коні на ремені, тота плаче: “Ой боже ж мой! Косо моя довгенькая! Не мати тя розчесує, возник бичем розтрепує!” Що ю взяли попри возі, попри возі на мотузі, тота плаче, тота кричить:
“Ой боже ж мій, ножки мої, ножки мої білесенькії! Не мати вас умиває, пісок пальці роз'їдав, кровця пуки 58 заливає Що ю взяли в чорні мажі, тота плаче, тота кричить: “Ой боже ж мій, очка мої, очка мої чорненькії! Только орсак 59 проходили, а білий світ не виділи!”
Хотіла б полинути на Вкраїну, покликати з собою діток своїх. У нас гори золотії, у нас води медовії, а травоньки шовковії, у нас верби грушки родять, у нас дівки в злоті ходять. Хотіла — і не сміла.
Тепер везла своїх дітей по їхній землі. Вперше для них і для себе самої.
Розбагнена дорога, старі оливи простягають до холодного неба покорчене чорне гілля, мов безсилі рабині. Вітер із сліпою жорстокістю шарпає високі свічки зелених кипарисів, і вони загрозливо розгойдуються — от-от зламаються й упадуть. Проїхали селище Чумлікой, валка розтяглася безмірно, кінні євнухи, невдоволено покрикуючи, намагалися збити Її докупи, старий товстий міхман-дар часто під'їздив до Роксоланиної карети, хилив у поклоні головешку, на якій намотано було цілу скирту тканини, щось бурмотів: чи то пробачення, чи просьби — не розбереш. Роксолана відмахувалась: дайте спокій, у мене діти!
Надвечір усе ж добралися до села Кучук Чекмедже, де було аж п'ять ханів для подорожніх, але для султанші з дітьми приготовано дві грецькі хатини, в

читати