Завантажити

щоб не чути того страхітливого стукоту. Вмить спорожніли вулиці. Купці на базарах замикали свої крамниці,ремісники залишали майстерні. І полохливий, тривожний шепіт по всьому місту: “Казан калдирмак!” Як на вмируще, завили пси. А тоді з диким виттям викотилася з казарм жива лиховісна хвиля і залила Стамбул по самі краї руйнуванням, грабунками, нищенням, вогнем і смертю. Кипіло на яничарському дворі Топкапи, рвалися у Браму блаженства, яку охороняли білі євнухи, кричали; “Доберемося й туди! Виволочимо за коси кляту відьму, яка зачарувала нашого султана!” Бунтували довкола Ібрагімового палацу, посилали погрози мерзенному грецькому виплодкові, який нахабно заволодів їхнім батьком рідним — падишахом. Тоді кинулися по Стамбулу, грабували базари, єврейську дільницю Чіфутані, знов поривалися до розкішно здобленої Брами блаженства, посилаючи прокляття гяурці, яка народжує їхньому царственому повелителеві недоносків.
Тиждень Стамбул був у владі розклекотаного яничарства. Джелаби, що постачали місту овець і корів, боялися поткнутися в брами Стамбула. Погас вогонь під величезними мідними казанами на султанських кухнях. Гаремниці харчувалися самими солодощами з припасів, які знайшлися у коморах євнухів. Хуррем не виходила зі свого покою. Не побігла ні до валіде, ні до кизляр-аги, не просила нічиєї помочі, не благала нікого, не виказувала ні страху, ні розпачу. Жорстоко ганяла служебок, гримала на неповоротких євнухів, обіймала своїх діток, брала на руки то одне, то друге, цілувала, примовляла без слів у душі: “Мої діти — султанські діти. Дітоньки мої, дітоньки! ” Хатіджа вночі втекла із свого палацу і насилу змогла пробитися до літнього султанського сералю в Карагачі.
Сулейман уже кілька місяців перебував на ловах коло Едірне. Почувши про яничарський заколот, він припинив лови, але не повернувся до Стамбула, а прибув до Сіліврії, сів там на свою султанську барку із золотим драконом на носі й став прогулюватися по Дарданеллах, поглядаючи на гористі береги, бурі, понурі й пустельні, як кладовища. Яничари попливли султанові назустріч у великих галерах і стали кричати, що він винен їм платню за три роки і свою батьківську прихильність, про яку давно забув через цього підлога грека Ібрагіма і кляту відьму, що губить своїми чарами його дорогоцінне життя.
Султан не захотів розмовляти із заколотниками. Звелів ждати повернення великого візира з Єгипту, куди той поїхав за грошима.
Тоді яничари кинулися до візира Аяса-паші, сподіваючись, що він заступиться з? них перед султаном. Але що міг удіяти цей чоловік, який не вмів скласти докупи двох слів, і єдине, що міг — це махати шаблею під мурами ворожої твердині. Яничари пограбували його палац, розгромили й спалили палац Ібрагіма, обдерли палац Скендер-челебії, що пішов до Єгипту з Ібрагімом уже не як його тесть, а як султанський дефтердар.
Тепер утихомирити їх уже не могла ніяка сила. Тремтів од них цілий світ — хай тремтить тепер Стамбул і сам султан! Називав султан їх своїми синами, братами, дітьми, а тримав ніби голодних собак,— хай тепер прийде до них у простому вбранні, без пишного почту, прийде пішки і поклониться до самої землі, а вони сидітимуть довкола казанів із жирною бараниною й кричатимуть: “Достур!” — “Бережись!”
Три роки без платні, без здобичі, без уваги й шаноби. Були завжди єдиним тілом могутнім, єдиною душею неподільною при султані, тепер їх розривали, розокремлювали, розшматовували. Ібрагім, з небаченою пишнотою виряджений султаном давати лад у Єгипті, відібрав яничарів тільки наймолодших, найпоставніших, бо потрібні були йому не як воїни, а лиш для оздоби поряд з молодесенькими пажами у білому шовку і кулястих золотих шапках.
Слідом за великим візиром Сулейман вирушив на лови до Едірне в супроводі сорока тисяч вершників, а з яничарів узяв лише найвправніших у ловецтві, решту лишив у Стамбулі коло пісного плову. А тим часом навіть титули в яничарів свідчили про те, що всі вони — передовсім ловці: чи то людолови, чи то звіролови,— сейбаїбаші, загарджибаші, самунджубаші — старший над кіньми, вад псами, над хижими птахами.
Хто пішов до Єгипту — озолотиться, хто потрапив на лови — бодай ласуватиме дичиною, а ті, що лишилися в Стамбулі,— ні милостей, ні грошей, ні здобичі.
Востаннє дав їм награбувати досхочу султанський зять Ферхад-паша. Поки Сулейман товкся зі своїми спахіями під мурами Родосу, яничари Ферхада-паші втихомирювали східні провінції, де підняли бунт кизилбаші, вірмени і туркменські племена. Обчистили землю від людей і від багатств так ретельно, що довго ще мала лежати вона пустошньою, а самі з переповненими шкіряними міхами для здобичі прискочили із забіяцьким Ферхадом-пашою на Родос, влучивши саме ту хвилину, коли військо вже входило в здобуту твердиню і настав великий час грабування. Однак грабувати не було чого! Тільки черстве каміння та безмовна чума.
А тоді сіли на голодний плов у столиці, знов мали покірливо ждати, кого з них прибере чорна смерть, і заздрісними поглядами супроводжували щасливців, які йшли

читати