Завантажити

за море а чи бодай під Едірне.
Пізньої осені прийшла жахлива вість про смерть яничарського улюбленця Ферхада-паші.
Сулейман не простив своєму зятеві його грабувань в Анатолії й Сірії. Щойно возвисивши Ібрагіма до звання великого візира, він вивів із візирського дивану Ферхада-пашу і послав його санджак-бегом у Смедерево і намісником до Белграда. Це було неймовірна пониження! Хоч би ж тобі румелійським беглербегом, а то санджакбегом, ніби простого пашу! Не помогли благання Сельджук-султанії, заступництво валіде, не злякався султан і загрозливого бурчання яничарів, схожого на муркіт диких звірів у клітках.
Ферхад-паша, блискучий воїн, непереможний полководець, гроза відступників і невірних, прибувши до Белграда, вирішив показати Сулейманові, на що він здатний, і з п'ятнадцятьма тисячами війська вирушив у Срем поколошкати там угорців. Переправившись через Саву й залишивши на річці з незначною охороною судна, пішли з вогнем і мечем по беззахисній землі, плюндруючи виноградники, палячи недопалене, грабуючи недограбоване, убиваючи все живе, що траплялося на шляху. Тим часом відважні сербські човнярі, підкравшись до турецьких кораблів, попалили їх, перебивши сторожу, а угорське військо зненацька вдарило по розпорошених загонах Ферхада-паші залізним кулаком. З п'ятнадцяти тисяч вісім було вбито, кілька тисяч попало в полон, ті ж, що кинулися назад, не знайшовши суден, тонули в Саві, лише одиницям пощастило переплисти каламутну, бурхливу ріку, серед тих плавців був і Ферхад-паша. Втрачено було все: людей, коней, зброю, знамена. Переможці послали найкращих коней, знамена і полонених вельмож королеві в Буду, а зганьблений Ферхад-паша не вигадав нічого ліпшого, як вирушити за кілька місяців до столиці, сподіваючись, що його жона і султанська мати зуміють заступитися за нього перед Сулейманом і знову повернуть його на становище візира.
А тим часом із східних провінцій ішли нові та нові скарги на султанського зятя. Перебив там багато вірних султанові вельмож, щоб загарбати їхні багатства. На Родос приніс Сулейманові багаті дарунки, але собі взяв тисячократне більше. Намовляв яничарів проти султана.
Власне, цим Ферхад-паша мало різнився від інших ісламських забіяк. Але провини свої побільшив поразкою від угрів і сербів у поході, в який його ніхто не посилав. Поразок султани не прощали нікому. А тут ще угорський король зухвало відкинув пропозицію Сулеймана про вічний мир.
Султан затявся. Не хотів приймати Ферхада-пашу, посилаючись на зайнятість важливими державними справами.
Довкола Топкапи зловтішне шепотіли:
— Які державні справи? Ця червонокоса відьма і мерзенний грек? А для справжнього воїна немає часу?
Султан урочисто провів Ібрагіма в Єгипет, супроводжуючи його кораблі (чого ніколи не бувало) на своїй роззолоченій барці до Принцових островів. Тоді (чого теж досі ніколи не бувало) зробив урочистий виїзд по столиці разом із султаншею Хасекі, яка сиділа в білій із золотом кареті, запряженій білими кіньми, поруч із падишахом, і обоє сяяли золотом і коштовним камінням.
Після того Сулейман вирушив на лови до Едірне, звелівши Форхадові-паші прибути туди для звіту про свої дії у Белграді.
- Ніщо не схоже так на війну, як лови. Тому султан сам очолює полювання, сам жене звіра і стежить, щоб ніхто не ухилявся від своїх обов'язків. Вставати рано, терпіти холод, спеку, дощ, долати бездоріжжя, щомиті бути зготовленим не просто до вбивства, а часом і до сутички, до смертельного двобою, коли нажаханий або поранений звір кидається на тебе, щоб твоїм знищенням здобути собі порятунок; їсти ячмінний хліб і те, що сам здобув на ловах, пити воду зі струмків або й багновищ.
Найкоротший шлях насичення для людини — хліб і м'ясо. Так і життя. Ніяких відхилень. Для султана хлібом була влада, м'ясо мав здобувати на ловах або на війні. Сорок тисяч спахіїв, сотні вельмож, три тисячі тілохранителів і добірних яничарів супроводжували Сулеймана в лісах Фракії. А на їхні стріли й списи гнали звіра десятки тисяч загоничів, піднятих з усіх сіл цього краю. Ці люди навіть сплачували менші податки в султанську скарбницю за те, що зобов'язані були слугувати на ловах, заготовляти сіно й конюшину для тисяч коней і верблюдів, були конюхами, верблюжатниками, псарями, сокольниками, загоничами.
Всі ліси й гори сповнилися людським лементом, кінським іржанням, ревінням верблюдів, собачою гавкотнею; звірі рятувалися від смерті й нападали, рятуючись, на своїх убивць мовчки, олені летіли, мов вітер, не зачіпаючи жодної галузки, кабани проламувалися крізь гущавини а несамовитістю смерті, ведмеді в передсмертному пострибі здивовано ставали на задні лапи і навіть убиті видавалися грізними й могутніми, так що Сулейман любив їздити поміж убитих звірів і розглядати їх з коня, немов повержених ворогів на полі бою. Мав од того мовби юнацьку втіху в серці, щось кипіло в ньому, нуртувалося, знов відчував подих безмежних просторів, які десь покірливо ждуть, поки він прийде їх здобувати, і був готовий до цього так само, як у

читати