Завантажити

Стамбул, здригнулася ціла імперія.
Так неждано настало гірке похмілля після весілля, спорядженого султаном для свого улюбленця Ібрагіма й сестри Хатіджі.
І знов зласкавилася доля над малою Хуррем. Те весілля, а ще більше Ібрагім стояли яничарам більмом у оці, і всю свою лють вони спрямували передовсім не проти молодої султанші, як того хотілося валіде, а проти великого візира, що в їх очах був винуватцем усіх лих: і їхнього нужденного становища, і смерті Ферхада-паші, і неласки султана.
І тільки коли все пограбували, розбили, попалили, а зупинитися вже не могли і мимоволі постало питання “що ж далі?”, тільки тоді згадалося про гяурку-султаншу, і замірилися вони вже на найнедоторканніше: на неприступний гарем.
А Сулейман ще й досі плавав на своїй золоченій барці, так ніби сподівався, що заколот вляжеться сам по собі, як влягається вітер, нагасавшись досхочу. Спостерігав здалеку, придивлявся — не хотів ставати супроти каламуті, яка заливала його столицю, чи боявся?
Серед дня підпливла до його барки гонецька фуста, вискочив з неї високий, молодий, щойно засіялися вуса, яничар, став пробиватися до султана. Вигукував, що привіз негайну вість від султанші Хасекі.
Сулейман звелів допустити яничара. Того привели капіджії, тримаючи міцно попід руки. Він хотів упасти на коліна, вони тримали його далі так, що він повис у них на руках.
— Чого тобі? — суворо спитав султан.
Яничар закрутив головою, показуючи, що не може говорити при всіх.
— Підійди,— звелів Сулейман. Капіджії підвели яничара до султана.
— Ну? Говори.
Гонець нахилився до султанового вуха, зашепотів хапливо:
— Мій падишаху, сьогодні вночі яничари вдеруться в Баб-ус-сааде й уб'ють її величність султаншу Хасекі.
— Як звешся?
— Коджа Гасан.
— Який же ти коджа? Ще вусів не маєш!
— Так прозваний. Драгоманом у своїй орті.
— Будь зі мною!
Султан звелів пливти до причалу коло садів гарему. В такому поспіху ніхто його ще не бачив. Забувши про гідність, майже стрибнув з барки, не став ждати, поки подадуть коня, з найближчими тілохранителями подався до сералю. Там негайно звелів поставити перед ним яничарських аг, усіх тих, хто очолював непокірливих. Гасанові ще раз повторив:
— Будь тут з дільсізами.
Певні своєї сили яничари золотого обруча, опора й загроза трону, поважно потрушуючи своїм пір'ям, ступили до приймального покою, сподіваючись, що падишах кинеться їм назустріч, називатиме синами та братами, сипатиме обіцянками, запобігатиме перед ними й принижуватиметься. Він справді кинувся їм назустріч і, вихопивши кинджал, на місці заколов трьох найстарших, які виступали попереду. І хоч несподіванка перевершувала будь-що бачене навіть цими бувалими людьми, задні не розгубилися, двоє одразу кинулися на Сулеймана — один з оголеним ятаганом, другий з напнутим луком, але ще швидше стрибнув між них і султана Гасан, ухопив обох нападників за руки, крикнув:
— Мій султане, утікайте!
Тим часом дільсізи стали стіною між султаном і яничарами. Сулейман, не гаючись, сховався в сусідньому покої, тільки там згадав про молодого яничара, який уже двічі рятував його честь і життя, і послав негайно привести Гасана до нього. Не сподівався, що той ще живий, і зрадів, коли побачив яничара неушкодженого, сказав йому:
— Піди й оголоси, що ще сьогодні буде роздано всім яничарам двісті тисяч дукатів із державної скарбниці. Я призначаю тебе агою на місце вбитих. І хай негайно видадуть усіх призвідців. - .;
Одержавши гроші, яничари спокійно спостерігали, як катиджеллати набивають на палі їхніх товаришів. Ніхто не видав ні валіде, ні кизляр-аги. Вмирати звикли мовчки. Щоправда, великий муфтій прийшов до султана і довго й заплутано, посилаючись на коран, говорив про потребу побиття нечестивих, про священну війну, яку заповідав пророк, але султан без належної поштивості слухав шейх-уль-іслама і захотів знати, про яких невірних мовить глава мусульман. Чи не про тих, які тримали в своїх руках найміцніші фортеці — Белград і Родос — і котрих він побив і понищив, виконуючи заповіт своїх предків? Чи, може, йдеться про жалюгідних кизилбашів, яких розгромив славний султан Селім, і вони тепер бояться підняти голову, ждучи своєї черги?
— Але ж мерзенні кизилбаші, яких ще за султана Селіма взято служити правовірним, досі оскверняють нашу віру і нашу землю! — вигукнув муфтій.
— Дайте фетву про їхнє побиття там, де їх знайдуть, мій духовний наставнику,— одразу поступився султан, не бажаючи сваритися з цим могутнім чоловіком після погрому, вчиненого яничарами, і, розуміючи добре, що без жертв однаково не обійдешся, треба тільки вибирати найменш болісні. Він знав, що весь Стамбул повнився криками про ворожих еджнемі-чужинців, знав, що малися на увазі передовсім його найближчі люди: і султанша Хуррем, і великий візир Ібрагім, візири Мустафа-паша і Аяс-паша — українка, грек, босняк, арбанас. Свідомо чи випадково зібрав їх Сулейман довкола себе, але не мав наміру поступитися ними ні перед розклекотаним натовпом,

читати