Завантажити

світі, пильнувала кожної оказії, де потрібна була її поміч, писала безліч листів впливовим людям, захищаючи художників, до художників зверталася як до геніїв, не шкодувала похвал, випрошувала картини й малюнки, давала поради, навіть дріб'язкові вказівки. Геніальний Леонардо да Вінчі малював її портрет, лишивши для нащадків образ цієї дивної жінки. Щоката, довгий ніс, випнуте підборіддя, випуклі очі, склепінчасте чоло, маленькі уста, в яких вичитується обіцянка, блиск в очах, що свідчить про неабиякий розум. Холодна, рішуча, свідома своїх цілей і намірів — яка з жінок не захотіла б стати такою?
Роксолана могла б перебирати славних жінок, мов зелені перли на довгій низці, що їй подарував Сулейман від пристріту, та що з того перебирання? Найславетніші розумом, цнотою, обдаруваннями все ж завдячували багато в славі своїй і становищі передовсім походженню. Були вільні, багаті, необмежені у своїх можливостях. А вона? Незнана донька незнаного попа, тоді рабиня, нещасна й зрозпачена, тепер рабиня щаслива, бо як же інакше їй називатися? Принадами свого молодого тіла мала завоювати султана, тепер мала втримати його коло себе, щоб завоювати і всю його імперію. Іншої зброї не мала. Найстрашніше:
не була надто вродливою. Ні для кого. В корані написано: “Так! І сопрягли ми їх з чорноокими, великоокими”. Не була ні чорноокою, ні великоокою. Італійський художник Фіренцуола виписував ідеал жіночої вроди: “Волосся лагідно-золоте з бронзовим відтінком, густе й довге. Чоло має бути удвічі ширше за висоту. Шкіра сліпучо-ясна, але не мертвої білості. Брови темні, шовковисті, найгустіші посередині, вужчі по краях. Білки очей блакитні, рогівка темна. Саме око має бути велике й випукле, найкращі повіки білі, з майже невидимими рожевими прожилками. Вії не занадто густі, не занадто довгі і не занадто темні. Вухо середньої величини, міцне й гарної форми. Ніс, який визначає красу профілю, повинен лагідно й рівномірно звужуватися догори, коло насада хряща може бути трохи вищий, але не так, щоб мав рисунок орлиного, який жінкам не личить. Уста ліпше малі, але ані випнуті, ані пласкі. Губи не дуже вузькі і гарно стулені. Зуби мають бути не занадто дрібні, гарно розташовані, барви слонової кістки. Підборіддя округле, не стесане й не шпичасте. Шия біла й кругла, ліпше довга, ніж коротка”.
Розглядала себе в дзеркалі і не знаходила нічого, що могло б приваблювати. Чоло зависоке, майже чоловіче, щастя, що може ховати його під пишними прикрасами. Брови шнурочком, майже непомітні, підборіддя гостре, ніс задертий зухвало. Щоправда, венеціанські посли вже розхвалили той носик на всю Європу, і ввійде він в історію як “носик Роксолани”, але хто ж стане милуватися ним у цій землі, де жінку сприймають одразу всю, як ріку, як гору, як ниву. “Ваші жони — ниви для вас, ходіть на вашу ниву, коли забажаєте”.
Може, мала бодай тіло, як у тої афінської гетери Фріни, що її скульптор Праксітель врятував од звинувачення в нечестивості, роздягнувши перед суворими суддями, які простили Фріну, вражені небаченою красою цього тіла? Але яка краса в цій майже хлоп'ячій постаті, в тонких руках, у вузьких стегнах? Доводилося тільки дивуватися, що Сулейман знаходив у цьому тілі втіху, та ще й таку, що занедбав свій гарем, майже зовсім відмовився від нього.
Може, причарувала суворого султана добрістю, що нею світилася вся, ніби сонцем. Не показувала суму, не відлякувала суворістю, неприступністю, була якась ніби ручна, зграбна, ходила вигинисте, по-кошачому, поглядами стріляла солодко, знадливо, вбивчо. Жінка без зальотності — квітка без запаху.
Коли народила першого сина, відчула силу, несвідомо захотіла її випробувати. Віддаля була віддана Сулейманові, писала щирі листи, в яких виливала тугу й розпач, викликані розлукою, а при зустрічах вдавала млості, напади невідомих якихось хворощів, жовкла лицем, ставала схожою на безпомічного хлопчика. Султанові ставало шкода її, він відпускав Хуррем, тоді злостився, ненавидів, а зустрічав назавтра, бачив небесний її усміх і розумів, що жити без неї не зможе ніколи.
То заявляла, що не прийде до нього, що все покінчено, що має він згадати про свій гарем, а вона дала йому дітей і просить звільнити її від обов'язків ложа султанського. Тоді він благав ледь не на колінах не полишати його — падишах, перед яким на коліна падав мало не цілий світ!
І знов тяжко ненавидів її, а тоді доторк її м'яких насмішкуватих уст до його шорсткої щоки — і небо вигравало стобарвними веселками. “Вони — втіха для вас, а ви — втіха для них”. І щоразу нагадував Хуррем слова корану про те, що “не будете ви зобиджені й на фінікову пліву”.
— Ах, ваша величність,— покірливо схиляла голову Хуррем,— я тільки жінка, а жінку може зобидити кожен.
Тепер, після яничарського заколоту, коли султан заради неї кинувся з ножем на призвідців, може, вперше відчула себе жінкою справжньою, якої ще не знав ніхто, про котру не здогадувалася й сама.
 
ГАСАН
 
А власне, що змінилося? Довкола та сама ворожнеча, ті самі обличчя,

читати