Завантажити

В саме око ведмедеві можу стрелити! Хутра хто добував? Ось візьму й подарую нашому другові бобрячу шкуру.
Він поліз у свій міх, довго перебирав там пальцями, виметнув темно-буре, з сивим остом хутро, тріпнув ним проти сонця, подав хмизоносові:
— На!
Сивоок, щоб не відставати від товариша, і собі кинув два коштовні хутра.
— Бочонок меду! — закричав хмизонос. — Не вмерли наші боги! Бочонок меду на всіх!
Збіглися ті, хто ще тримався на ногах, хто ще не втратив здатності чути й розуміти. Але хмизонос розіпхав усіх, гордо виступив на середину, урочисто оголосив:
— На змаг! Хто хоче, ставай туди. Хто вклякне після третього ковша, битий буде всіма, ліпше не берись. Ну ж мо!
Пропхалося відразу кілька здоровил, потім долучився до них чеверногий чоловічок, під'їхало п'ятеро верхівців, і найтовстіший, в коштовній зброї й причандалах, мовчки зліз з коня, став першим серед охочих до змагання, гарикнув на медовара:
— Дай-но промочити в горлі!
А коли той налив йому великого срібного ковша і подав, черевань вихлебтав мед трьома потужними ковтками, визвірився на медовара:
— Не знаєш хіба, що одним не промочують!
Вдовольнився по тому, як посушив три ковші, повернувся до своїх супротивників, оглянув їх недовірливо.
— Навсидьки чи навстойки? — спитав.
Хмизонос підскочив йому під руку, гордо випнув груди:
— Як я схочу!
— Пити навчись, хотіти всяк дурень може! — недбало відтрутив його черевань і розпорядився: — Навсидьки. Бо стоячий чує невтримку і або ж кидає пити, або й зовсім утікає. А вже як сидить, то не встане. Почнемо! А то холодно. Не гріє цей мед. Хіба нема ліпшого на торгу?
— А скуштуй сього, твоя велебність, — вже стояв коло нього медовар з новим ковшем.
— Хіба що скуштувати, — надув черевань товсті щоки, між якими плавали десь углибу блакитні озеречка очей, — бо скільки літ на білому світі прожив, а ще й не випив ніде нічого, саме куштування та лизькання.
Чимось нагадував цей черевань давнього недруга Сивоокового, Ситника, хіба що більший і товщий був, та не лисніло потом у нього личчя, та голос був не солодковкрадливий, як настояний мед, а грізний, жирно-зневажливий, забіяцький.
— Хто це? — крадькома поспитав він хмизоноса.
— Купець наш Какора, — гордо відповів той, — серед іноземних гостей, може, один наш, зате ж який! Ходить і до Чех, і до Угрів, і до самого Царграда! Не боїться нічого на світі! А вже п'є!
Купець осушив ковша, крекнув, витер вуса, пожбурив медоварові великого шкіряного гамана.
— Закупаю весь мед, бо добрий вельми і п'янливий. Наливай усім, та почнемо!
Медовар виповнив ковші, став подавати, починаючи з купця, всі мерщій поприсмоктувалися до питва, тільки один, вирлоокий губатий чолов'яга в засмальцьованому корзні, підперезаний оривком, скривившись, тримав ківш у одній руці й не пив.
— Чом не п'єш? — переводячи віддих після меду, гримнув купець.
— А я не звик хлебтати по-собачому, — товстелезним басюрою пробутів той, — мені вже як пити, то щоб круглоточна чаша дерев'яна та щоб у ній кулаком вільно провернув. Ото по мені!
— Маєш чашу? — спитав купець медовара.
У того, мабуть, було навіть пташине молоко. Він миттю дістав з буди зчорнілу від довгого спожиття дерев'яну круглу чашу, в якій, здавалося вирлоокому, вмістився б не те що кулак, а й ціла голова, наточив меду, подав витребенькуватому пияку.
Той ухопив чашу обіруч, припав до неї, як віл до калюжі, а пити прихитрявся досить дивним робом, так, що чаша заступала йому обличчя, очі ж наче розбігалися в боки і вибалушено блищали з-поза дерев'яного дна — і виходило: пика з чорного старого дерева, а на ній живі бульки!
Поки дерев'яномордий доковтував свою пайку, медовар підніс решті ще по ковшу, і все було випито швидко й хвацько, різнилися всі пияки тільки зовні, тільки одягом та ще тим, як велися по випиттю ковша. Один хукав складеними в дудочку губами вгору до неба, другий пучками розбирав по волосинці замоклі в медові вуса, третій поляпував себе по череву, чеверногий чоловічок з ріденьким волоссячком на голові (чудернацька зім'ята шапочка впала йому від першого надмірного перехиляння голови) слиняво роззявляв рота й повними сліз очима дивився на медовара, мовби гадав: чи подасть той ще, чи піднесе?
Лише купець після кожного ковша видавав з свого потужного тіла розмаїті звуки, схожі то на жереб'яче іржання, то на рикання дикого звіра, то коротко вирегочував чи то від вдоволення, чи просто щоб чимось вирізнятися серед мовчазної братії, а вийшло так, що то він тільки роздимав собі груди, готуючись до більшого, бо після третього ковша раптом ревнув до своїх змагунів:
— А що, будемо пити чи ще й похвалятися? Чи поніміли? А чи язики в медові позагрузали?
— Будемо похвалятися, будемо! — тонко вискнув чеверногий чоловічок і засміявся дивно й жалюгідно, мовби похлинувся водою: — Пр-с-с-с!
— Питіє люблю! — закричав купець. — А ще жон вельми! В питії можу день і ніч, і два дні, й десять днів бути, а з жонами і того більше!
— А до князя нашого далеко тобі, —

читати