Завантажити

такого! Та ви знаєте, що до гостя Какори весь Київ би пішов у слугування!
— А ми — не Київ, — сказав Сивоок.
Джурило тим часом сів і безпорадно зіпав ротом — ніяк не міг ухопити віддиху.
— Всі знають купця Какору, — заревів купець. — Какора сказав — камінь! Любо мені й те, що ви отак ворохобитеся! Обидва ви мені любі! І показали мені все, що вмієте! Приймаю вас до себе і кладу добру гривню обом!
— Не все ще показали, — проспівав з буди Лучук. — Хочеш, твоєму коневі вухо можу прострелити? Вибирай — праве чи ліве?
— Кінчик правого, а зачепиш коня — голову відірву! — крикнув Какора.
Свиснула стріла —і кінчик правого вуха в Какориного коня перед очима у всіх роздвоївся кривавою китичкою.
Хмизонос ляснув себе по стегнах.
— Оце так! Самому князеві в лучники, в найперші!
Какора переводив лихе око з коня на Лучука й назад.
— Отроки ви чи біси суть? — промармотів. — А стрельни ще раз. Он у того медовара в чіп од бочонка поцілиш?
Знову проспівала стріла і чорно захиталася в самій середині круглого чопика, на який показав Какора.
— А перехреститися вмієш? — спитав купець Лучука.
— Не вміє він, — відповів за товариша Сивоок.
— А ти?
— А,я вмію, бо бачив, як то роблять, та не хочу.
— Чому ж це ти не хочеш? Ти знаєш, що князь Володимир прийняв хрест і синів своїх дванадцять охрестив, і всіх киян. А ще сказав: “Хто не прийде під нову віру — багатий, чи вбогий, чи нищий, чи раб, — ворогом моїм буде”.
— Так ми ж не чули, як князь це мовив, — наївно сказав Лучук. Какора засміявся, а хмизонос аж застрибав од веселощів.
— Хлопців для тебе знайшов, Какоро! — закричав до купця. — Маєш мені подарунок піднести за це! А ви, хлопці, світу побачите з Какорою — го-го! Такого світу!
— Идете, чи що? — спитав Лучука купець. Але Лучук дивився на Сивоока. Сам не смів вирішувати. Сивоок хитнув головою. Підступив до кола пияків, пильно поглянув на Какору своїми сивими, нестерпними в своїй пронизливості очима, подумав: “Однаково втечемо! Втікати! Втікати! Від усіх!”
А сам ще не відав, куди й нащо втікати, але знав, що то його мета і щоденне призвичаєння, яке почалося з тої ночі, коли було вбито діда Родима.
Та чи ж можна втекти від краси, побачивши її бодай раз?
1941 РІК
ОСІНЬ. КИЇВ.
Але, моя душко, моє латів’ятко, я дрижу, я дрижу, я дрижу.
П. Пікассо
— Сподіваюся, ви пробачите мені цю маленьку містифікацію? — сказав Адальберт Шнурре професорові Отаві, сідаючи коло нього на задньому сидінні попелястого “мерседеса”. — Звичайно, якби вас розшукувала військова влада, то все було б інакше. Повірте менії досить швидко примусили б вказати на вас. Для цього є засоби.
— Знаю, — коротко кинув Отава.
— Але вас шукав я, ваш давній опонент і колега, коли хочете. І тому я вигадав увесь цей жарт з лекціями, допустившись у них деяких перекручень ваших думок, але ж це був тільки милий жарт. Окрім того, з огляду на військовий час я змушений був до маскування.
— Це — теж маскування? — спитав Отава, вказуючи на есесівську форму професора Шнурре.
— Коли хочете, до деякої міри так. Хоча тут важать і погляди. Мені, наприклад, відомо, що радянські професори не визнавали університетських мантій, шапочок, всього, що заведено в Європі ще з середніх віків. Я не помиляюся?
— Ні. Ми вважали, що професори такі самі люди, як і решта.
— Розумію вас. Зрозумійте й ви мене. Я надяг цей мундир саме тому, що весь мій народ зараз — у мундирах. Це наша віра і наші переконання.
— Хіба всі — в есесівських мундирах?
— Не грає ролі. Але, коли хочете, в народі завжди є еліта. В своєму народі ви також належали до неї.
— Якщо належав, то й зараз належу. Чому ви вживаєте форму минулого часу?
Адальберт Шнурре засміявся:
— З огляду на ваше зникнення. Адже ви розчинилися в анонімності, яка дорівнює небуттю. Професора Гордія Отави немає ні по той бік, ні по цей бік фронту. Там його вважають зрадником і дезертиром, тут вважають безслідно зниклим.
— Звідки ви знаєте, ким мене вважають по той бік фронту?
— Закони ймовірності. Теоретично це легко визначити, а практично так воно й є.
— По-моєму, ви вважали себе теоретиком в інших галузях. Ваша спеціальність — давньохристиянське малярство.
— А також дерев'яна скульптура. — Адальберт Шнурре вдоволено хмикнув. — Ми обидва з вами вважалися добрими знавцями в цій галузі. І перший мій обов'язок був — врятувати вас для науки. І я це зробив.
— Мені дякувати?
— Я розумію ваш стан. На вашому місці я теж... Це справді жахливо... Там... Хоч звідти розгортається пречудовий вид на Київ, але... я розумію... Закони військового часу — вони не для науки і не для людей науки. Але, хвала богові, я все-таки зумів витягти вас звідти... Я навмисне молов дурниці, сподіваючись на вашу принциповість. І розрахунок виявився точним: ви не витерпіли.
Професор Отава мовчав.
— Звичайно, все було б набагато простіше, — смачно пожовуючи губами, продовжував Шнурре, — вам тільки треба було прийти до коменданта і назвати своє ім'я. Ніхто не закинув

читати