Завантажити

озброєних верхівців, клекотнява різних голосів і різних мов, гелготання й кудкудакання птиці, кувікання свиней, дзенькіт і бренькіт, цокотіння й бубоніння, лайка і свист, тупотнява і вереск, виспіви й гусельне гудіння, запахи скори й меду, заморські пахощі й запаморочливий дух свіжої смаженини, несамовите різнобарв'я землі, води і дебрів, поклятьба і лестощі, погрози й благальність, вихваляння й зневіра, а над усім — брехні, обдурювання, крутійство, на тобі боже, що мені не гоже, як не я тебе, то ти мене... Та хлопці ще були занадто недосвідчені й мало терті серед хитрого люду городського, щоб осягнути всю багатоманітність торгу й проникнути в його найглибші основи, їх закрутило, завертіло, їх ухопило нестримними течіями, вони теж роззявили роти, витріщили очі, мацали пальцями, нюхали, пробували, куштували, торгувалися, їх теж штовхали, смикали, турляли, запрошували й проганяли, і вони відчували себе то можновладцями, готовими купити все, що бачать очі, то нещасними лісовиками, яким ніхто не поступиться бодай шматком хліба. Вони чули про київський торг, ще й не будучи тут, були приготовані на все, але не на таке. Вони то задихалися від нестерпної тісняви, від випарів мокрого брудного одягу, від солодкавого пахтіння спітнілих тіл, то їм хотілося зануритися ще глибше в дике людське нуртовище, і вони кидалися туди стрімголов, як у воду, і насилу потім вибиралися на волю, відпирхуючись і відморгуючись. їх носило по торгу туди й сюди, хрестнавхрест, і в свавільній тудисюдності кружеляло так, що несила було розібрати, де одесную, а де ошуйю, і так в несамовитій блуканині опинилися вони коло візків, покритих стемнілими від негоди будами, і возів одкритих, старих і нових ще зовсім, коло яких порядкували жваві медовари й пивовари, виймали чопи з нових та нових бочонків, підставляли ковші й чаші під тугі струмені трунку, підносили питво з'юрмленим довкола торговчанам, вміло ховали заплату в міцні шкіряні міхи або в штудерні дерев'яні скрині під собою, а навкруги чорніли відкриті роти, зблискували білі зуби, вмочувалися в густі меди чорні, руді й русяві бороди і вуса, текло по бородах, попадало в роти й не попадало в роти, і світ тут ішов у круговерть, світ тут був веселий, безжурний, добрий і щедрий.
— А нумо ж! — гукнув хтось до хлопців, як тільки їх затягли до веселого кола. — Меду чи пива?
Вони й самі незчулися, як опинилися перед хмизоносом, що тримав обіруч великого дерев'яного ковша, повного зеленкавого густого трунку, плавав у ньому вусами й бородою, пускав бульки, відривався на мить, щоб гукнути щось веселе й дурнувате, знову припадав.
— Пива дай отрокам! — гукнув він комусь коло бочок, і той “хтось” миттю всунув обом до рук по доброму кухлю просяного пива, а хмизонос однією рукою розгорнув свій міх, показав шмат копченини, надлуплений окраєць хліба, підморгнув: беріть, мовляв. Лучукові не треба було повторювати припрошень, він дістав ножа, відбатував два кусені копченини, дав один Сивоокові, в другий мерщій вчепився зубами, потім відпив добрячий ковток пива, засміявся, крутнувся від вдоволення:
— А добре ж яке!
Сивоок мовчки їв м'ясо, попивав обережно з кухля. Знов йому перед очі стала церква Богородиці, він знову був серед вишневого мороку в світінні барв його рідної землі, його нетьмареного дитинства.
— Де були? — кричав хмизонос, хоч стояв поряд. — У церкві,— прохарамаркав Лучук. — Сивоок усе бачив. І мідних коней з двома ідолами голими бачили. І дзвони. Скажи, Сивоок.
Сивоок мовчки жував копченину.
— Не було тут нічого, — ближче підсунувся до них хмизонос. Він витер вуса й бороду, обличчя йому знов набрало хитрого виразу, як тоді, коло воріт, веселе сп'яніння відразу геть зникло. — Як був я такий малий, як ви, а може, трохи й більший або й менший, хто ж то знає, які ви є, то не було в Києві церков, а на тім бугрі, де тепер дерев'яна церква Василія святого (бо князь Володимир, прийнявши хрест, взяв собі ймення Василій, як у ромейського імператора), то там колись стояли наші боги. Перун, цілий з дерева, привезеного з діброви подніпровської, а голова йому срібна, а вус золотий, і ще були Хорс, Дажбог, Стрибог, і Симаргл, і Мокош. Поклонялися їм кияни, плясання й співання творили, зело несли до богів, наїдки й питва вельми і справляли учти великі на бугрі коло богів, тоді було велике об'їдання й обпивання, і, може, й наші боги наїдалися та напивалися ще більше за нас, бо то веселі були боги, а вже що мудрі! Ну, а в якесь там літо пішов князь Володимир на ятвігів, і побив їх, і прийшов з дружиною до Києва, і були великі веселощі й поклоніння богам нашим, і люду зійшлося видимо-невидимо, і всі були такі, як оце я тепер і ви. А мені було, може, стільки, як вам, літ, а може, менше, а то й більше, бо й ви, бач, один малий та миршавий, а другий — як молодий тур, хіба тут розбереш. І стали учтувати, і пити і їсти, і богам нашим давали. А там, де тепер стоїть церква Богородиці, був тоді двір великий варяга Федора. Купці до нього приїздили з Царграда й з далеких східних країн, багатий був

читати