Завантажити

вправлений у золото. Прискаливши око, перевізник загарував з прибульців таке, що й самому стало страшно, але вони, мабуть, не знали київських порядків, бо той, з ведмежим зубом на шиї, мовчки сягнув рукою до шкіряного міха, метнув звідти просто під ноги перевізникові дорогу шкурку, і обидва, не озираючись, гайнули вгору до города.
Ноги їм наосліп ішли врозкид по піщаній роз'їждженій дорозі, а голови в обох були задрані догори і очі втуплені в те диво, що висіло в небі, мов барвиста хмара. На самому наверші круглої гори, сріблястої від піску знизу і ласкаво-зеленої по бічних спадах, неприступно кострубатилися дубові кліті, завалені темною землею, а за валом біліли чистим струганим деревом просторі будівлі, ледь вигулькуючи з-за прикриття, зате інші будівлі, викладені з сірого, як соколине крило, і з рожевого, мов усміх, каменю, врізалися в саме небо, і теж, як уся гора, круглилися чудними покрівлями, над якими Сивоок відразу постеріг хрести і вхопив свого товариша за руку.
— Поглянь.
— Ге, — сказав Лучук, мовби він уже вдесяте йде до Києва, — ще й не те побачимо...
Обидва стали й довго дивилися на рожеву кам'яну громаду, що висіла між небом і круглою горою. Сонце викотилося з-за хмаринки, за яку перед тим було заховалося, вдарило сліпучо в рожевий летючий камінь, розблисло гарячим приском з його круглих верхів, де перед тим хижо чорніли костисті хрести. Хрести горіли червінню, вони мовби кружляли в голубому небі, пливли в повільному золотому ігрищі, вони жили окремо від дивного города, від сріблясто-зеленої гори, від Дніпра, від усіх тих, хто метушився коло пристаней, хто брьохався в теплій воді, хто брався вгору по узвозу або спускався по ньому вниз.
— Стільки золота, — прошепотів Лучук.
Сивоок на мить перевів погляд на сонце і, засліплений, знов глянув на хрести, але тепер вони, як і перед тим, показалися йому чорними аж до здригання.
Повз них прокотився візок з товарами якогось із гостей, погонич щосили вйокав на коней, бо поклажа була важка, аж тріщало. Потім пройшов чоловік, захований під великою в'язкою хмизу, видно було самі його ноги, для рівноваги розставлювані широко й твердо, чоловік ішов неквапом, в'язка погуцувала в такт його ході, так наче той захований хмизонос припрошував хлопців: “Ану ж бо ходімо, чого стали?”
І вони пішли слідом. Узвіз вище ставав крутіший, тому був вимощений тут дерев'яними кругляками, купецький віз попереду важко загуркотів на дерев'яному помості, натужилися, певно чи не з останніх сил, купець і його служка, підставляли плечі під ручиці, відчайдушне погукували, звертали благально почервонілі лиця назад, до хлопців, до хмизоноса, до будь-кого, аби лиш помогли випхатися по крутизні, але хлопці ще не знали тутешніх звичаїв і не наважувалися бігти на поміч, а хмизонос ішов собі так само повільно, так само широко розставляв для рівноваги ноги, потрюхикував в'язкою і, сам невидимий, звертався чи то до купця, чи до хлопців, чи просто голосно виповідав свою думку: “А не накладай стільки, не будь жаднюгою! Хочеш всі товари упхати в одного воза, щоб менше дати мита за проїзд до нашого Києва, а там дертимеш з люду три шкури? Отож і лопайся тут, на узвозі! Знатимеш, як добиратися до Києва! Знатимеш!”
Город нависав над ними потужним валом, підпертим дубовими городнями, білі дерев'яні будівлі ледь визирали звідти, зате кам'яниці з хрестами і без хрестів ще неначе поближчали, ще дужче врізалися в небо, а збоку виднілися ще химерні дерев'яні церкви, теж з хрестами над круглими покрівлями. Сивоок уже й не радий був, що послухався Лучука. Нащо їм Київ? Жили собі в добрих людей-подніпрян, помагали їм перетягати купецькі лодьї через пороги, стояли сторожу, ходили на лови в бори, пильнуючи, щоб не постріти князівських ловчих. Там панував ще прадідівський добрий звичай давати прихисток кожному, хто приблукався; збиралася на Дніпрі сила всякого люду, сміливі й чесні, головне ж — вільні самі, вміли поважати чужу волю, кожен молився своїм богам. І там були піски і були дебрі, не було, правда, такого великого й дивного города, але й хрестів отих не було, що міняться то золотом, то чорнотою такою, що аж серце холоне. А він ніколи не забуде діда Родима, який загинув під хрестом.
— Поцілив би в хреста хоч одного? — спитав Сивоок Лучука, навмисне бадьорячись.
— А не дострелю ж, — недбало відповів той.:
Купецький віз уже проїздив перші ворота. Збиті з необхватних колод, невідь-якою силою відчинювані й зачинювані, вони важко висіли в прорубі валу, мовби чатуючи на тих, хто пройде крізь них, щоб відразу з оглушливим рипінням зачинитися й навіки відтяти шлях до волі, як то було колись з Сивооком у Ситника.
Але ворота спокійно собі висіли, не зачиняючись, віз прокотився всередину, вже й хмизонос загойдався поміж високими дубовими клітями, і аж тоді хлопці вздріли, що по той бік воріт стоїть сторожа. Два бородаті здоровані, в товстих мисюрках на головешках, обвішані товстими дошками, які мали захищати їм спину й груди, стояли, спираючись на довгі списи, і, здавалося

читати