Завантажити

всемогутньої Греції? Хіба Платон, який прагнув вибудувати теорію ідеальної держави, не оголосив художників “понадкомплектними громадянами” і не домагався остракізму за межі Афін усіх справді талановитих художників? Де ж тут гармонія між владою і мистецтвом, де відповідність їхнього розвитку? Якщо взяти греків і римлян, то позірно в їхньому мистецтві мовби справді простежується невпинність розвитку. Але це тільки в окремих елементах. Коли ж розглянемо ціле, то неважко помітити абсолютну несхожість, навіть кричущі протиріччя. Якщо в греків — цілковитий розрив між владою і мистецтвом, то мистецтво імператорського Риму майже цілком породжене владою. Воно черпало всю свою наснагу, пиху і велич у владі. Рим панував над світом, він прагнув протиставити грецькому естетично-науковому сприйняттю життя інше, яке базувалося на владі, державному авторитеті і правовому порядку. Тому з'являються такі споруди, як терми Тіта, прибудови Доміціана до імператорського палацу на Палатині, дім Флавіїв — велетенські зали, цілі комплекси небачених склепінчастих приміщень. Мистецтво мовби відчувало надмір прихованих сил, які хоч і панують, але вже ведуть до загибелі. Звідси якась бароккова несамовитість матеріальної гри сил аж до руйнування стародавніх моментів рівноваги. Рвуться всі гармонійні зв'язки, пропорції виростають до гігантських розмірів. Взяти хоча б арки Трояна в Анконі й Тімгаді, споруджені Андріаном міські ворота в Адалії.Діоклетіанів палац у Спліті, будівлі в Гераті, Пальмірі, храм у Баальбеку з його небачено гігантськими колонами і скульптурними рядами, де скульптури розташовано в два поверхи. Порушується взаємодія між архітектурними формами і навколишнім простором, і як цілковите торжество цього розриву, трактованого з майже примітивною обмеженістю, вигадується тріумфальна колона, яка вже нічого не підтримує, не має відношення до будь-якої споруди і навіть не пронизує простір, як то мали ми на прикладі єгипетських обелісків, а покликана слугувати ідеї про-пагаторській, дифірамбічній.
І в той час, як нагорі тонув у розкошах і в надмірностях імператорський Рим, внизу, в сухих кам'янистих підземеллях, народжувалося щось нове, всемогутнє, як оті постаті орант з молитовно піднесеними руками. Бійтеся піднесених у молитві рук! Рука піднесена — рука занесена. Рано чи пізно така рука падає вниз. А падаюча десниця якщо й не караюча, то неодмінно шкулька, погрозлива.
Народжується мистецтво цілковито нове, не схоже на будь-яке з дотихчас існуючих. Супроти важезних ідолів, гармонійних героїв і самовдоволених, буйних у своїй плотській силі богів тут виступає безплотна духовність, легка окриленість духу. Плоскі, позбавлені щонайменших натяків рельєфності постаті виформовуються, виникають із стін, мов тіні або привиди, мов згущені молитви. Мета живопису — не давати розкошування очам, а закликати до молитви і піднімати душі в очікуванні переднакресленого людству вибавлення з гріхів і страждань. Тому надзвичайно обмежена кількість типів, майже відсутні рухомі, живі композиції, постаті з'являються перед нами в непорушній фронтальності, панування шаблонів у зображеннях постатей, якась мовби абревіатура, мистецький умовний код. Що це? Збіднення існуючого мистецтва? Нездарність катакомбних художників? Але нездари завжди намагаються наслідувати вже іспуюие. Отже, вони мали б копіювати античні взірці. А ці — ні. Були цілковито оригінальні. Не схожі ні на кого. Було нове мистецтво. Ні примітивне, ні старосхідне, ні народнообрядове. Нове, революціонізуюче, як кожне справжнє мистецтво. Найцікавіше ж: не підтримуване ніким, найперше владою, бо влади первісні християни не мали жодної, були переслідувані, імператори для ї забави в цирках веліли кидати їх на роздертя диким звірам, Діоклетіан скомандував цілому війську випустити стріли в прив'язаного до стовпа юного Себастьяна тільки за те, що той наважився сказати серед воїнів слово на захист нової віри. і Але ж після Костянтина християнське мистецтво виказує свої незаперечні зв'язки з античністю, заперечував Отаві професор Шнурре. Святі, як і в античному світі, спускаються на землю. Вседержитель-пантократор возсідає на троні, судить, видає закони подібно до. Зевса, а також до царя земного. Біблійські сюжети знаходять своє відбиття в багатофігурних композиціях, які вельми нагадують зображення подвигів античних героїв.
Очевидно, це можна з'ясувати фактом завоювання влади християнською церквою, висловлював припущення Отава. А нова влада завжди намагається запозичити у старої все перевірене, стале, несхитне. Іноді вона цим і вдовольняється, іноді намагається виробити свої власні цінності. Те саме маємо й з християнством. Якщо в четвертому столітті справді відчувалася досить виразно реакція класичного мистецтва, то вже в п'ятому столітті настає злам, часткове повернення до епохи первісних символів і чистої духовності. В мозаїках Равенни і мініатюрах кодекса Россано замикається коло переоцінки мистецтва, яке почалося в катакомбному малярстві.
Дискусія тривала, а водночас продовжувалося

читати