Завантажити

штовхнув Лучука, показав очима: гайда.
Вже коли були далеко, Лучук сказав з жалем:
— Гарно язика солопив, так і бажалося мені підскочити та відкабетувати ножем. Ото б печеня була!
— Дурний ти, — незлобиво сказав Сивоок.
— Я старший за тебе на три літа, — образився Лучук.
— А розуму не маєш.
— Зате в тебе розум — носити квітки з пущі.
— А що, — зачеплений за живе, спалахнув Сивоок, — носив! Хочеш — ще раз понесу!
— Щоб знову попасти до ями!
— А я хитрішим буду. Перекину Величці квітку через гострокіл — і так.
— Як же ти перекинеш?
— Бо я грудку можу кинути далі за будь-кого.
— Нащо тобі грудка? Можеш свою квітку причепити мені до стріли, я й закину її за гострокіл. Я все можу.
Сивоок вдячно поглянув на свого товариша, з яким хвилю тому мало не посварився.
— А тоді підемо далі, — сказав він. — Хай Величка гадає, звідки впала па неї квітка.
— А коли її знайде Ситник? — поспитав Лучук.
— То й хай гадає, звідки впала на нього стріла.
— Однаково гаразд! І підемо далі полем!
— А потім пущею.
— А тоді полем!
— І пущею!
...Тільки й сліду від них було, що дивна стріла посеред Ситникового обійстя з почепленою до неї синьою квіткою з найглибшої пущі.
 
1941 РІК
ОСІНЬ. КИЇВ
...Ми готові почати заново завтра й щодня ту саму веслу карусель.
П. Пікассо
Професор Адальберт Шнурре любив точність. Він пишався своею точністю. По ньому, як колись мешканці Кенігсберга по філософу Канту, можна було перевіряти хронометри.
Він з'являвся на концтабірнім плацу рівно десять хвилин на десяту. Щоправда, назва “плац” мало пасувала до розбагненого пустиря, але, по-перше, пустир був уміло обплутаний двома рядами новенького, привезеного аж з рейнських заводів колючого дроту, а по-друге, на тій частині пустиря, яка мала спадистий нахил до безконечних київських ярів, до професорового приїзду табірна охорона завжди вишиковувала всіх ув'язнених, незважаючи на їхній вік, стать і стан, у якому вони перебували, а слід додати, що більшість з тих, хто попав за колючий дріт цього київського концтабору, перебували в тому стані, який мав неодмінно кинути їх униз, до ярів, де вже цілий місяць методично вистукували кулемети.
Гефтлінгів, тобто ув'язнених, вишиковували на плацу о дев'ятій для апелю, простіше кажучи, перевірки. Німці не квапилися. Погода стояла дощова, золотої київської осені, про яку так багато вони начулися, цього року чомусь не вийшло, рано впали холоди, облітало листя, клубочилося сірими хмарами небо. Вставати вдосвіта в таку негоду не хотілося, отож і гефтлінги могли собі поспати до дев'ятої, надто ж якщо брати до уваги, що в багнюці, просто неба не дуже-то наспишся, хоч і небо над тобою, і земля під тобою нібито й твої, рідні.
Апель тривав довго — півгодини, а то й годину. Перераховували по десять разів, прискіпувалися, когось били, когось виставляли в окрему шеренгу, яка мала вже сьогодні відмарширувати до ярів (а хто сам не міг марширувати, того відтранспортовували автомашинами, бо завойовники були багаті, цивілізвані, технізовані й машинізовані аж по саме нікуди), крутили й вертіли змучених людей, всіляко відтягуючи ту жадану для всіх ув'язнених хвилю, коли гнали їх до “кухні”, де пикатий кухар важким, на довжелезному держалні черпаком (щоб зручніше було бити неслухняних по голові, стоячи на своєму кухарському троні) наллє нізчимної баланди кожному в те, що він має: кому в бляшанку від консервів, кому в казанок, кому в каструльку, передбачливо захоплену з дому, кому в кепку, а кому й просто в долоні, бо посуд тут цінувався вище золота, і вже коли ти не мав посудини, то й не міг мати ні за які багатства світу.
Але з того часу, як професор Адальберт Шнурре вирішив прибувати до табору рівно десять хвилин на десяту, табірній охороні доводилося квапитися і закінчувати апель за десять хвилин, ні на секунду пізніше, бо штурмбанфюрер Шнурре любив точність і за найменший відступ від неї вимагав якнайсуворішого покарання, а штурмбанфюрера Шнурре боялися всі — він виконував у Києві дуже важливе доручення, отже, мав надзвичайні повноваження.
Хоча, якщо казати правду, професор Шнурре все ж давав своїм співвітчизникам ще дві-три хвилини на звершення клопітливих апелевих справ, бо, пройшовши на середину плацу, що являла собою найвищий пагорб на цьому обгородженому дротом окрайцеві київської землі, дозволяв собі трохи помилуватися мальовничим виднокраєм, якого навіть він, досвідчений мистецтвознавець, не мав з чим порівняти.
Хвилясто здіймалися лагідні київські узвишшя, порозрізувані спадистими ярами, і кожен такий вигин значився дивовижною храмовою спорудою: то Андріївська чудо-церква на краю Старокиївської гори, .то, мов повстале з глибини тисячоліття візантійське видиво, Денисівський монастир, то схована у розхилку ярів коло самих ніг професора Шнурре Кирилівська церква, а далі, за Подолом і Куренівкою, за покритою низькими осінніми хмарами стародавньою Оболонню, сталево зблискував Дніпро і вгадувалася світла Десна, що зливалася з своїм древнім

читати