Завантажити

сказав хрипко: “Тримайся за мене міцно”.
Вона притулилася до нього, він відчув пал її молодого тіла навіть крізь змокрілу одіж, кров у ньому гуділа й клекотала темно й відчаєно, він боявся вже не так за дівчину, як за себе, попросив знову: “Обійми мене за шию!” Вона так само мовчки обхопила його шию рукою, притислася до нього ще дужче, а йому й того було мало, попросив ще: “Обійми обома руками”. Забава засміялася ще тихіше, сказала крізь той бісівський сміх:
“А не маю ж обох”. Ярослав не зрозумів спершу. “Як то не маєш?” — “А так. Однорука я. Ліву руку тільки маю. Ведмідь ще малою покалічив”. Він не повірив. “Як то? Ти ж була з двома...” Забава сміялася заливчасте й знущальне. “Сліпий був, княже. Засліплений і здурілий”.
Він аж одсахнувся од неї. Справді бісівське зілля. Обманює чи, може, так задурила йому голову, що й не помітив тоді? Але ж обіймав її! Билося в нього на грудях її потужне, молоде, як весняне листя на березах, тіло! І її серце простукувалося просто до його серця. “Ну, обійми мене міцніше хоч однією рукою”, — попросив він. Забава послухалась. “З одною рукою ти теж мені люба. Назву тебе Однорукою”. Вона сміялася й далі. Кінь обережно ступав поміж темними деревами. “Назву тебе Шуйця, — сказав князь, — ні в кого не буде такого ймення!” — “А мені однаково”,— засміялася вона. “Будеш завжди коло мене”, — пообіцяв Ярослав. “Чому б мала коло тебе бути?” — “Бо вподобав тебе”. — “Ой, брешеш, князю. Куди везеш мене?” — “А куди б ти хотіла?” Ліпше б не питав. Не знав, що викличе в ній тими словами пекельний вибух, який струсне їі тілом, наллє його твердою холодністю. Забава хитнулася, мало не впавши з коня, сміх їй урвався вмить. “Що? — крикнула вона гнівно. — Нікуди! Нікуди, чуєш, князю!” — “Ну, що ти, — спробував він її вгамувати, неспроможний збагнути, що з нею сталося, — якщо не хочеш на княжий двір у Новгород, погдемо в Ракому, там тихо, ніхто не відатиме, будеш там...” — “А не буду : ж, нігде не буду твоєю підложницею! — крикнула вона майже відчаєно, майже крізь сльози, які теж незбагненними лишилися'для князя. — Буду завжди собою, вільною, не хочу нічого від тебе!” Вона вислизнула з корзна, в'юнко зсунулася з сідла, втонула в пітьмі, мов у чорній прірві.
—- Шуйцю! — злякано якось гукнув Ярослав. — Забаво! Куди? • Вона зникла від нього, мовби й не було її зовсім на світі.
— Візьми хоч корзіто, застудишся! — ще гукнув у безнадію пітьми.
Ні слуху, ні мови.
Тоді він, озвірілий, поскакав на Неревський кінець до садиби посадника, люто гримів у високі дерев'яні ворота, підняв усіх, викликав під дощ перестрашеного й пропахлого теплими лебедячими перинами переніженого Коснятина, сказав з понурою твердістю:
— Звели вибудувати для мене дворище в гарному місці за Звіринцем в далеких пущах, і то швидко і гарно. А ще: ніхто щоб не відав, окрім тебе та мене.
Не було на світі таких теслів, як новгородські! В короткім часі став у лісовому задаллі, мовби вичарувании, просторий двір, оточений дубовим гостроколом, з приворітною і наріжними башточками, в дерев'яних візерунках, а в тому дворі — дім багатий з колод світлих і дзвінких, з просторими підклітями, і комори, стайні, варниці, й погреби, і дванадцять беріз білих як сніг на дворищі, — старалися теслі, а ще більше старався Коснятин, щоб догодити князеві, але не догодив, бо як привіз Ярослава, той нічого не мовив, тільки спитав невдоволено:
— А церква?
— Думав, не ти тут житимеш, князю, — довірливо сказав Коснятин.
— Роби, що велять.
Церкву ставили стрілчасту, високу, вищу за берези, але непростору — аби помолитися одному або двом, і хоч ніхто й не знав, навіщо вибудовується таємнича садиба, та однаково хитрі теслі, помахуючи лискучими сокирами аж під самою бородою в бога, виспівували сороміцьких пісеньок, але й на те не зважав князь і знов зірвався з молитви і притрушеною сніжком ніччю летів самотою до убогої хижі, розбуркав сонного Пенька, а Забава-Шуйця, мовби ждала князя щоночі й не спала, відразу зготовилася вийти з ним, щоб не тривожити далі батька, і вони стали на морозі, коло згаряченого навальним бігом коня, знов Ярославові одібрало мову й розум, гула йому в голові темна, важка кров, а Шуйця сміялася зривисте, звабливо, він згорнув її в свої ведмедячі обійми, аж усе в ній затріщало, але дівчина не скрикнула, не випручалася, тоді він підсадив її на сідло; все повторювалося так само, як і в дощову осінню ніч, тільки що тепер стояла над землею морозяна прозорість, а внизу біліли сніги, і дерева чорно й зелено значили їм путь, вели, кликали далі й далі; може, через те Шуйця й не питала, куди він везе її, сиділа мовчки, горнулася до Ярослава, обіймала його за шию своєю шуйцею, іноді визміювалося її молоде тіло в сміхові, князь дурів більше й більше від її чар, аж раптом знову, наче вселився в неї нечистий, відсахнулася вона від Ярослава, гукнула з ненавистю:
— Знов везеш мене кудись!
— Сама там будеш; — сказав він, мало не жебруюче, — клянусь тобі всіма святими. Сама й вільна. Хочеш — боляринею зроблю тебе, хочеш

читати