Завантажити

Дячиха мерщій схопила з себе платок і кинула на неї. Ще хвилину вона забилася під платком... почулося наче шептання, скрип зубів — і зразу все затихло...
Трохи згодом зняла дячиха платок... Під ним лежала вже не Олена Іванівна, а бездиханний труп з страшно витріщеними очима...
Загнибіда підійшов до нього, подивився і, затрусившись, промовив: “Ти мене покинула... покинула... Як же мені самому тут бути без тебе?”
Дячиха взяла його за руку і вивела з кімнати в кухню.
— А ти біжи до сусід. Скликай — хай ідуть обмивати. Та забіжи і до старого — хай бере псалтирю читати, — наказувала дячиха Христі. Та стояла як укопана.
— Чого стоїш? Біжи! — гукнула дячиха.
Христя, не знать куди і чого, побігла.
Через годину найшло жінок, бабів... Підтопили в печі, гріли окропи. Христя робила, що їй не казали: носила воду, таскала дрова, хоч і не пам'ятала того нічого. Вона тільки й запримітила, коли обмивали помершу, що дячиха усе чогось тикала пальцями на сині плями та тихо шептала: “Оце та смерть, оце! Вона таки не втекла його рук!” Жінки мовчки хитали головами.
Трохи не опівночі знарядили покійну й положили на столі. Старий дяк став у головах коло ставника і охриплим голосом вичитував псалми. Люди, хрестячись, увіходили, дивилися на покійну і тихо виходили знову, мов боялися розбудити її. Всім не вірилося, що вона померла.
— Молода така, — жити б та бога хвалити — ніт же... — шептали знайомі й незнайомі.
На Христю — як найшло що: безпам'ятна, наче з-за угла прибита, вона вешталася поміж людьми, поки на неї дячиха не крикнула:
— Чого ти тут тупцюєшся? Ішла б собі куди-небудь!
Мов п'яна, Христя вийшла надвір і сіла на рундуці. Повз неї входили в хату і виходили люди; часто об неї черкалися; а вона не чула, наче окаменіла. Схиливши голову, сиділа вона і слухала, як там у неї серце, замираючи, стука...
— Це ти сидиш? — почувся над головою знайомий голос. Христя глянула — перед нею стояв Загнибіда.
— Чуєш: тільки слово кому — не животітимеш! — прошептав він і пішов З двору.
Христя мерщій втекла під комору.
Ніч була хоч і зоряна, та темна, як бувають весняні ночі. У густому мороці, вздрівається, снують по двору щось за тіні; чутно гомін людський; а хто гомоне — не видно. У причільне вікно світе світ. Боляче він урізується у вічі, наче важким каменем навертає на душу; а одвести очей, одірватися від того світу — вона не зможе. Оце й похнюпиться, а світ стане над головою і печепече... То воскова свічка горить у головах покійниці; там лежить вона, схрестивши руки, закривши очі: не чує, не бачить... А чи давно виряджала вона її в село? Чи давно сиділи вони рядком, згадуючи, як хороше жити у селі, серед лугів, на широкім просторі...
Ще вертаючись у місто, Христя запам'ятала ту місцину під липою, звідки так усюди видно, щоб розказати про те хазяйці. А прийшла — що застала?..
Холодний страх пройняв її наскрізь, наче хто льоду приложив до серця. їй пригадався її недавній прихід. Ось вона у двір ввіходе... Пусто; сінешні двері Зачинені. Вона йде у кухню... Тихо, сумно; сірі померки окривають хату... Де ж люди? Пішла в світлицю — немає, далі — в кімнату... Там на ліжку щось чорніє... Христя підходе. То ж — хазяйка... Бліда та біла, мов з крейди вистругана; одні очі горять — тліють, мов роздута жарина... “Що це з вами? недужі?” Вона тільки хитає головою та щось шепче губами... Так шелестить суха трава восени... “Не було... не було... Ох, смерть моя!” — тільки Христя і розібрала з того шепоту. Потім вона підняла руки, темні, у смугах, і зразу опустила; повернулася, зітхнула — і закрила очі... Далі Христя нічого не пригадає... Чує гомін людський; баче базар; знову чує чиюсь лайку... Дячиха ходе; дячиха криє платком болящу... Зємля під ногами у Христі захиталасяпосунулась, наче попливла куди...
Блідий вранішній світ стояв уже над землею, коли Христя прокинуласьопам'яталась. Кругом нікого не видно, тільки сизий туман хитається у повітрі. Крізь його курище миготить іскорка світу: то жовта пляма від свічки гойдається по шибці. Христя зразу розібрала — що то за світ і звідки... Що ж їй тепер робити? Куди ткнутися? Де пересидіти сю лиху годину? Та й пересидівши — що далі? Іти у село до матері? А тута ж як кинуть? Загнибіда ж її і з-під землі видере!.. їй тепер — як тому чоловікові, що в степу заблудився: і туди ткнися — пусто, і туди никни — голо: кричи, гукай — тільки твій голос розходиться по німій пустині!
Христя задумалась. Поза спиною у неї мороз ходе, голова горить-палає;
в очі — наче хто піску понасипав. Вона підвелася устати, та зразу й сіла: ноги мов хто косою підкосив. Сумна, похнюпившись, сиділа вона і слухала, як у вухах гуло-дзвонило, як непокійно билося серце.
— А ти тут спала? — роздалось коло неї. То питався Загнибіда.
— Знаєш що? — почав він далі. — За те, що ти вірно служила, добре робила, — на тобі та йди собі з богомГ — і ткнув їй у руки якусь

читати