Завантажити

Довго сиділи, тебе піджидали. Надвечір знову Одарка забігала... “Немає?” — “Нема”, — кажу. “Бач, — каже, — недобра яка; як до чужих, то і на увесь день, а до мене — і в хату не наплювала!”
— Та я й сама не рада, що пішла, — сумно одказала Христя матері. У хаті їй ще сумніше стало. Мати скільки раз зачинала розмову, та розмова плуталася, рвалась: то Христя промовчить на матернє питання, то одкаже не те... Діждавши, поки зовсім смеркло, вона послалася і лягла спати. Їй не спалося: сон десь далеко блукав від неї... Крізь невеликі вікна пробиваються в хату сизі померки ночі; зорі, мов іскорки, жевріють серед тії темряви. Тихо-тихо... Христя лежить і думає... Усякі думки ходять у її голові. їй чудним здається, що вона дома. Чи давно була в городі, а от тепер — дома! Вона почала пригадувати сьогоднішні виходеньки, розмову з Горпиною. Багато вона лишнього наказала їй. І навіщо б було хвалитися? Що, як Горпина не втаїть та рознесе все те по селу? Ні, Горпина не така: вона нікому не похвалиться. Ану, як похвалиться? То Христя ж, коли так, усе розкаже, що сповірила їй подруга... Кому? У городі хто її знає? Хіба хазяйці?.. А що тепер хазяйка діє? Спочива, певно. Хотілося 6 їй її бачити. От всього день не бачила, а як скучила за нею. А що, як хазяїн вернувся і почав лаяти, нащо пустила її додому? І їй учувалася та лайка, крикливий голос, палючий погляд... Господи! що б вона дала, коли б можна мухою або птицею якою повернутися й опинитися там!.. Не дано ж того чоловікові... її серце неспокійно почало битися. А тут знову зійшов на думку Федір — його зомлілий образ, його засмучений погляд... До півночі качалася Христя з боку на бік, поки не прийшов сон і не заспокоїв її гарячої голови.
Смутні думки приспали Христю, та нерадісніші й збудили... їй щось і снилося, та не пригадає вона що. Щось таємне та страшне заставляло дуже битися її серце; якісь невідомі почування невідомого лиха обіймали її душу. Вона і вимилася, і прибралася, а ті почування все більше росли, все глибше западали в думку... Тісною і смутною здається їй своя хата; рідне село наче принижчало, помиршавіло; життя його спустіло; наче пожежа пройшла і спустошила самі найкращі місця. Вона радніша кинути його зараз і полетіти назад, у місто... А ще ж тільки сьогодні субота, до завтрього після обіду їй бути... Така журба розбирає її, так їй важко та трудно.
— Чого ти, дочко, сумуєш? — питає мати і рае: — Ти б пішла до Одарки. Христя зібралась — пішла. Тільки і в Одарки не краще... Дітвора гомонить; Одарка вітає і розпитує її; а їй — слова важко сказати: думка про місто не виходить з голови. Не забарилася і мати, упоравшись біля печі, прийти до них. Мати розмовляє з Одаркою, а вона сидить — мовчанку справляє, а біля серця щось в'ється, якась гадина уп'ялася у його, ссе-кусає...
— Вже я, мамо, мабуть, сьогодні піду од вас, — каже Христя матері, вернувшись додому.
— Чого ее так, дочко, поспішаєш? Одпрохалася до понеділка, а поспішаєш сьогодні. Хіба тобі вже обридло у матері рідної?..
— Я й сама не знаю, що зо мною... Так мені важко, так трудно!.. Серце щемить чогось... Мені все здається, що хазяїн вернувся.
— То що? Хіба ти сама, своєю волею пішла? Тебе ж пущено... І не насиділась я з тобою, і не набалакалась, і не надивилася на тебе... — додала жалібно мати.
Христя утерла гарячу сльозу, що викотилася з її очей, — і нічого не відказала матері, тільки сама собі рішила завтра ранісінько рушити в дорогу.
І вона здержала своє слово. На другий день ще до світу устала, зібралася, попрощалася з матір'ю — і пішла. Приходила Одарка побалакати; прибігла Горпина узяти на улицю з собою; ще дві-три знайомі дівчата забігали, та застали тільки заплакану матір у хаті, а Христя вже далеко була.
— Чого ж це вона так швидко вибралася? — спитала Горпина. — Хвалилася — до понеділка буду, а сьогодні втекла.
“Втекла... втекла!.. Прибігла — наче вогню вхопила, і, як дим той, зникла... Втекла...” — думала мати, обливаючи старе лице гіркими сльозами.
VI
Коли виткнулось яснеє сонечко з-за гори й обдало своїм світом безкраї поля, усіяні, мов сльозами, ранньою росою, Христя вже була далеко від села. Перед нею розстилалися безкраї лани; за нею в сизому тумані крилося село. Вона не озирнулась ні разу, не поглянула на його. Якісь смутні та нерадісні почування тягли її вперед. Там, за тим морем ясного світу, на краю безмірних ланів, у тумані широкого простору, серед чужих хат, стоїть хата її хазяїнів... “Чи гаразд то там? Чи вернувся хазяїн з ярмарку? А хазяйка що поробляє? Чогось моє серце так ниє, чогось воно трудно так б'ється... Ох, скоріше б, скоріше добратися!”
І Христя все дужче та дужче налягає на ноги. Незчулася, як минула свої поля, як перед нею опинився місток на гнилім переході — він якраз на половиш шляху... Сонце повернуло на півдня, стояло саме над головою. “Ще рано, — думає Христя. — Дійду до Йосипенкового хутора, зайду, води нап'юся, спочину трохи і Мар'ю

читати