Завантажити

провідаю. Як то там вона?”
Думки про Мар'ю на який час одвернули її від міста. Та ненадовго... Може, немає Мар'ї; може, вона вже покинула — пішла у місто... "Місто! і вп'ять місто?!" —подумала Христя, і щось гірке та нерадісне ущипнуло її за серце. “Ну, чого се я?!” — утіша сама себе, утираючи знічев'я набіглу сльозу. І знову налягла на ноги.
Ось і Иосипенкові хутори. Щось бовваніє серед двору; доноситься до неї гук-крик. “Видно, свекруха розходилася. Ніяково й заходити”, — думає Христя, применшуючи ходу. І не помилилася: то справді гукала Явдоха на невеличкого чоловіка, що сумний сидів на приспі.
— Казала: учи шкуру! Бери палицю до рук та бий! Так жалко тобі? Отже тепер і пожалів... Вона тобі ось чого піднесла, — і, скрутивши разом дві дулі, стара ткнула ними в вічі чоловікові.
Той похнюпившись сидів — мовчав.
— Мовчиш? мовчиш? — заривала знову Явдоха. — І що з тебе за чоловік? Якби не раз, не два побив їй голову, щоб і на в'язах не вдержала, от би вона тебе і поважала, вона тебе і почитала! А то — як з клоччя батіг! Нестеменний покійний батько... Того ж хоч я у руках держала... А ти що? Тьфу!.. А тепер от і сиди — як сич надувшись, журися та жди, поки вернеться... Дожидайся — діждеш!
— Ну, чого ви в'язнете до мене? — гірко промовив чоловік. — Хто ж, як не ви, і вигризли її з двору?
— Так це я? Я? Мати?! Це дяка така матері, що тебе на розум наводила? Я її вигризла?! Що ж я — собака, по-твоему? Га?
— Я не кажу, що ви собака, а чого ви гризетесь? День не пройде без того, щоб ви не загризлися; хвилину душа спокійно не побуде на місці!.. Так і жди: от же тихо, а тут і схопилася буча!.. Хіба у такім пеклі, прости господи, проживеш? Кам'яне — і те не здержало б вашої гризні!
— А що ж, по-твоєму, — мовчати мені їй? Поганці, прийманці — мовчати? Що ж вона таке? Вона надбала, вона навезла з собою? У чужім добрі, та ще й старшинувати буде? Ні, не діжде вона з своїм родом поганим! Мені нужда, що вона в мандри вдарилась? Дивись—яка журба!!! Не первина їй мандри справляти... Звідти, здається, і брали...
— То чого ж ви і клопочетесь?
— Чого? чого? — аж стрибала стара. — Ох, ти, голово дурна! Чого клопочуся? Того, що наглумилася вона над нами, насміялася над твоєю головою дурною! Де видано, де писано, щоб жінка жила нарізно від чоловіка? Я б її, сяку-таку поганку, через поліцію додому добула... Я б її до стовпа на цілий місяць, як ту собаку, прив'язала... щодня сирицею маніжила!.. Я б з нгї вибила міські примхи! А він: клопочетесь?! Тьфу! на твою голову дурну! — І, плюнувши, вона мерщій побралася у хату. Чоловік тільки розвів руками і ще нижче похнюпився.
“Ні, не зайду, — подумала Христя, стоячи за коморою. — Чого? Мар'ї немає дома, краще тягти далі”, — рішила вона, повертаючи на шлях.
“Отже таки Мар'я поставила на своєму, — лізло їй у голову, — кинула... Ото ж її чоловік. Як жаль його, жінка кинула; а тут — і мати лає. Нещасний! я б, здається, перетерпіла... Не другий же вік старій жити? А втім — бог Знає! — не од добра тікають люди. Видно, залила стара за шкуру сала...” І Христя рівняла себе до Мар'ї, згадала про свою долю. І її вижили з села, і її одірвали від рідної хати, випхнули у найми на глум чужим людям, а безпомічну матір зоставили саму на плач та журбу... Хто тільки в світі не плаче, не проливає сліз кревних? Нащо от хазяйка — у добрі та в достатках, а й та скаржиться на свою долю, нарікає на неї... Життя — як те колесо котить: того униз несе, другого угору підіймає, щоб знову у землю втоптати... Де ж те щастя та доля, що ждеш й дожидаєшся, залучиш на хвилину, а там... тільки натомиш себе дурними надіями?
Тяжко Христі такі думки думать одній серед широкого поля; важкі почування давлять, наче обценьками, її серце: щемить воно, ниє... “Хоч би вже до міста швидше!” — думає, поспішаючи.
Ось з-за гори заблищав на сонці хрест городянської церкви; ось і ліски забовваніли, наче сизий пояс, розляглися кругом міста. Ще три версти зосталося. Христя зійшла з шляху на обніжок, де серед бурти росла висока гілляста липа, і сіла в холодочку перепочити. З того місця так видно усюди. Змією біжить-в'ється дорога з гори в долину, круто повертає то на один бік, то на другий; по сторонах того шляху послалися лани чорні, жовті, зелені, упираються краями в шлях... Сонце, сідаючи, косими парусами обдає ті лани — і горять вони всякими кольорами, миготять зверху золотим блиском, тонуть краями в сизій долині блакитного небосклону; а легенькі тіні, мов непримітні хмарочки серед чистого неба, простяглися вподовж того квітчатого килиму, стиха пересовуються з місця на місце... Чудовна надивовижу іграшка ясного світу з вечірньою сутениною! Повітря тепле та легке, так і хилить до спокою, так і гне до дрімоти; а дзвінка жайворонкова пісня стиха колише .потомлену думками душу... Затихають болі і образи; німіють лиха і муки; зникають клопоти журливі; почувається несподівана легкість. “От би куди хазяйку, от би де

читати