Завантажити

заспокоєні тихими надіями, розщотами, розпологами... Слава богу, що Христі добре... Хазяйка обіцяє гроші віддати... Віддасть — спасибі їй! — Христі новий убір буде; бо в неї хоч одежинка і є, та лишню мати — все краще. А й не віддасть — хіба не все рівно?.. Пропаде півроку служби, то хіба і так не пропадає?
“Півроку, — думає Пріська, прилягаючи спочити, коли пішли Карпо й Одарка. — Уже ж поб'юся, покріплюся того півроку... А там знову заживу З нею... Знову... Може, знайдеться хто... Невже вона така безталанна?.. І красою і здоров'ячком бог не обійшов — хіба от долею...”
Старій матері не спалося. Доччина доля, образи людські, свої злидні та недостачі ворочали її з боку на бік, гнали сон і спокій далеко від неї.
Де ж дочка повертається, поки мати такі важкі гадки дума?
Христя сидить у своєї подруги Горпини, котра не вгаває ні на хвилину. Горпина розказує Христі про село, про знайомих дівчат, парубків, що де скоїлося, про кого яка чутка пішла — все викладає подруга подрузі, маленевеличке із-за нігтя видирає та викладає... Передала за Ївгу, що позивала Тимофія, про Тимофіеву журбу; про те, як раз Тимофій, стрівши її, Горпину, хвалився: коли б не товста Ївга — він би присилав старостів до неї!.. Про Федора, що спершу дурів та й тепер ще не прийшов у себе... “Все згадує тебе та, згадуючи, плаче... Ти таки його в себе навсправжки закохала!”
Христя слухає таємну розмову подруги — і серце її неспокійно б'ється. Недавнє життя, від котрого одірвали її, хвилею плеснуло на неї... Вона знову серед його повертається, усе бачить, усе чує; воно глибоко зачіпає її серце, будить думки...
— А знаєш?.. Мені шкода його, — зітхнувши, сказала Христя.
— Кого?
— Федора. Він гарний парубок. Він буде кращий і від Тимофія, і від їх усіх. Ті тільки гострі на язик, а се — плохий, мовчазливий... От за кого виходь, Горпино, — не каятимешся.
— Отаке! На тобі, небоже, що мені негоже! — закопиливши губу, одказала Горпина. — А чому ж ти не виходиш?
— Я — друга річ. Мене його батько не хоче за невістку мати.
— А мене візьме? Он він шука багачки. Дума, десь дурну знайде... Та хай йому гаспид! Ти краще розкажи мені про город. Як там у вас? — забиває баки Горпина. — Бачила Марину? Як там вона? Зовсім городянкою стала. На село і не загляне ніколи.
— Не бачила. Ніколи було довідатися, де вона і як вона.
Христя почала розказувати про город, про звичаї, про хазяїна, хазяйку.
Подруга теж нічого не втаїла перед подругою і розказала, яка їй притичина була з хазяїном.
Пореготалися тепер удвох з того, що колись до сліз доводило.
— Тобі таки вдає на те кохання! — додала, регочучи, Горпина, зависливо глянувши на подругу.
— Бажаю й тобі так! — одказала Христя.
— Не хочу, не треба! — затріпала руками та. — Старий, жонатий та буде цілувати? Цур йому! пек йому! осина йому! — і червоніючи, як той сап'янець, Горпина реготалася.
А Христя ще почала перекривляти п'яного Загнибіду. Горпина аж за живіт береться та регоче, а в Христі — очі грають, сміх та жарти не сходять з язика.
Ішла на часок Христя з дому, а прийшлося вертатися аж увечері, — так забалакалася з подругою. Сонце сіло; захід горів червоним вогнем; небо потемніло; понад селом розіслалася вечірня тінь. По улицях, грузько ступаючи, верталася скотина додому: бігли свині, овечата. З дворів доносився хазяйський оклик. Село перед спокоєм загомоніло-заметушилося. І яким радісним, давно чувалим здається Христі той сільський гомін!.. Як у літню спеку, на безводді, надибавши невеличку течію бігучої води в глухому ярку, припадає чоловік до неї, щоб загасити свою пекучу згагу, так Христя з згагою прислухалася до того вечірнього клекоту... Зяайоме та рідне вітало її любим привітом, чарувало несподіваним чаром!
Виходячи з улиці, коло цвинтаря запримітила Христя парубочу постать. Парубок йшов тихо, похнюпившись, наче провинився в чому або, загубивши що — відшукував. Христя придивилася. Знайома хода, одежа трохи в примітку, а парубок наче незнайомий. Хто б то се?.. Його гостре схудле лице нагадувало колишнє обличчя Федорове. Невже він?..
— Федоре! — не здержалась Христя.
Парубок наче злякався: струснувсь, підвів голову; подивився і, похнюпившись, знову повагом почвалав улицею.
“Не пізнав”, — подумала Христя, повертаючи додому. Якась тиха досада підкралася до її серця — і ущипнула... “Та невже я обізналася? Ні, ні, Федір, то — він. Тільки що сталося з ним? Ще ніколи не доводилося бачити мені його такого... Змарнів, опустивсь!..” Цілу дорогу клопотали Христину голову думки про Федора.
Коло свого двору стріла матір.
— Оце так! На часок пішла, а проходила до вечора, — з докором стріла її мати.
Христю обняла ще більша туга. “Чи я справді збожеволіла? — подумала вона. — Приїхала до матері, а повіялася до чужих, підглядала парубків незнайомих”.
— А Одарка ждала-ждала тебе... І Карпо приходив.

читати