Завантажити

відкрикувала господиня.
— Ба ні, не привчиш. Я вже без тебе пробував. По-злому — і стільки на добре не виходить. Знай, тепер він знов кілька день на очі не покажеться. Чорт знає, що в нім за вдача, але вже такий.
— Від родичів “пройдисвітів” — кажу вам, — вчепилася господиня знов цього.
— Ми його батька-матері не знали... — боронився чоловік, що, по правді, Гриця дуже любив і перед жінкою заєдно боронив, хоча сам тайком за пройдисвітство набирав, — лише знайшли маленького під нашою хатою. Він, може бути, і панська дитина — ми сього не знаємо. Його яким-небудь словом не зачіпай, він зараз кипить, і вже його борзо не примириш. В мене Гриць не пройдисвіт.
— А я кажу, що він таки пройдисвітська дитина. Найшли в закуренім лахмітті, дарма що з вузликом золотих червоних.
— Та вже в закуренім чи ні, а тепер він наш. А як вже наш, то не збиткуй. Бачиш, він терпцю не має. Ще колись, розлютившись, покине нас.
Господиня вмовкла і здвигнула плечима. Се їй ніколи на думку не приходило і тому потрохи на хвилю занепокоїло.
— Ет, і наговорили! — закинула вже чомусь примиряючим голосом, неначе не хтіла більше про “пройдисвітство” говорити. — Тепер “покине” — коли ми його вигодували і він головою майже стелю здіймає?
— Якраз тепер. Тепер він де-небудь годен на роботу стати, а передом був малий.
— Ет, що там! — перебила йому сухо жінка. — Радше знайте, Михайле, що оногди15 казав мені, що дав собі знов новий писаний кожушок шити. Він вже відтепер зачинає дівчатам голови завертати.
— Або я йому це забороню? — відповів господар. — Гарний, молодий, то й завертає.
— Він вже чи не на кождім танці мусить бути.
— Та нехай собі. Хто молодий, той гуляє.
— Як завтра скаже вам, що хоче женитися. Його дівчата роєм обступають... А тоді що вдієте?
— Не позволю і землі не дам. Йому ще час женитися... нехай ще коло нас ґаздує, щоб знав я... кому землю передам колись...
— Овва... він вас дуже послухає! — закинула жінка. — Я вже чи не раз перехопляла його з Настунею Кривинюківною. До других залицяється, а до неї таки горнеться.
Господар усміхнувся.
— Я вже давно то знаю. Сам її батько мені говорив се.
— Та він би рад його дістати до себе. Але, по-моєму, Гриць ще не одній голову закрутить, заким не одружиться... — відповіла жінка.
— І на свою натрапить... — докінчив господар.
— І на свою натрапить... — повторила вона і вмовкла.
— Старий Кривинюк добрий ґазда, і Настка працьовиті дівчина, в батька вдалася. Нехай би колись побралися, як йому суджена, — обізвався знов господар.
— Та добра дівчина... — відповіла якось знехотя жінка. — В неї відтепер якийсь розум, як у старої. Добра, — і урвала.
— Та тим-то для нього і добра, — відповів чоловік. — Він за кіньми голову забуде... а вона буде на все позір мати. Тим-то й добра...
 
Гриць, бачачи іноді по суперечках з родичами, що правда по стороні їх, але заразом і його, особливо тому, що його вдача силувала його “от таке” заводити, що викликувало гнів з обох сторін, забирався з хати і не вертав до неї скорше, доки не заспокоївся він сам, а з ним і господарі.
І таке повторялося чи не згуста, а все через його чудну вдачу, що ніякого примусу не зносила, чим-будь ображалася і понад усе любила свободу. Якби не сусідська донька Кривинюкова Настка, з котрою добре держався, всі жалі ділив, якби не батькові коні, які любив понад усе, та вівці, над якими ще як хлопчина своїм голосом, як над дітьми, панував — він був би вже давно батька-матір покинув і поволікся в світ. Його держать тут, як на ланцюгу, а деякі люди розказують, особливо ж один старий білоголовий циган, що все що кілька років переходить через їх село з Угорщини і до них вступає по милостиню та спочиває, оповідає, що там десь далеко від їх гір, лісів, є ще й інший світ і люди. Між них він би ішов, учився би та став великим паном і так жив би, вивчившись передусім на скрипці грати. Отаке роздумував часто-густо Гриць, особливо, як був молодим хлопцем; волікся неспокійно з вівцями з місця на місце і побирав за те від батька-матері лайку. Але тепер він вже парубок під вусом і, як батько сміючись казав, “до розуму носом зближався”, як здавалося, успокоївся. Коли мати, роз'ятрившись чим-небудь, “пройдисвітом” або, ще ліпше, “циганом” прозве... він сміється.
— Чи в мене, мамо, чорні очі і я чорний, що в вас я на цигана похожий? В мене очі голубі, як небо, кажуть дівчата, особливо Кривинюкова Настка, ними я їм милий, а ви — не бачивши ні мого батька, ні матері, вигадуєте циганів на мене. Гріх, мамо!
І мати вмовкає, усміхнеться... і стає знов добра; вона дала б і душу за свого Грицька, якого їй чи не всі завидують, такий вже гарний і розумний вдався. Вже-таки ніхто не годен на Гриця довго гніватися. Він всіх за пазухою має, як його впевняє білолиця Настка.
Чим?
Може, саме тією подвійною вдачею своєю, а радше двома душами, що в нім, ніби від часу до

читати