Завантажити

Він прибув, щоби умовитися, коли ладити весілля. Воно має відбутися під час вакацій, отже, за чотири-п'ять місяців, цілком тихо; і зараз другого дня маємо “ми” (ха-ха!) від'їхати. Я стояла під час тієї наради сперта об стіну і слідила за розмовою. З їх думками я не годилася; я відчувала, що не стану його жінкою. І я не стану нею! Нехай діється, що хоче, але життя свого не запропащу. Я хочу жити, але не так, щоб лише по світу волочитися! Ось що я рішилася вчинити. До часу вінчання винайду собі яке місце, значить: піду десь за товаришку68, а відтак відмовлю Лорденові. А коли не найду місця... ні, про це не хочу й думати, це неможливо! Ах! але тут дома також годі оставатися! Врешті, я не дамся дальше гнобити!
 
* * *
Я сиділа при вікні і читала Фламмаріона “Бог у природі”. Нині читала я ліниво. Проміж гарні, щирі думки автора вмішувалися мої приватні думки. Я думала над своїм рішенням наймитися за товаришку, над характером такого “становиська” в Порівнянні до моєї аж до хоробливості гордої, чутливої натури, над заняттям такої “товаришки”, далі над моєю “ріднею”, над Лорденом, над Орядином...
Надворі непогода.
Великий пластовець літає в гострім вітрі, б'є горстками об віконні шиби, мчиться то в один, то в другий бік, а вкінці укладається білесеньким покривалом всюди. Цілі громади кавок69злітаються звідкись, кружать то над одним, то другим деревом; сідаючи, чорніють на осніженім гіллі, мов малі демони, і колишуться недбало. Маленькі їх гострі очі аж іскряться зблизька. Одна усіла близько мого вікна, звернула свою чорно-синю головку до нього і, мов уражена моїм цікавим визиранням, вдарила люто крилами і відлетіла. На дорозі було пусто і лиш тільки один віз котився по цій. В мені забилося лячно серце: на возі сидів Орядин. На козлі коло візника лежав куферок подорожній. Отже, він від'їжджав. Куди? Пощо? З якої причини? Все те мінялося блискавкою в моїй голові, і мені стало жаль. Тим часом він переїжджав попри дім і, побачивши мене, поздоровив. Трохи згодом стало на дорозі знов глухо й пусто.
“Куди він поїхав, за чим?” — думала я неустанно, занепокоєна. Я мов почула гризоту совісті, що судила не раз його гостріше. Бог знає, що в його на умі! Чому я не любила його тепер так, як перший раз, чому не упоювалася ним так, як перше? В нім є щось, він інтелігентний, бистроумний і гарний! Ох, яка примхувата я вдалася! Не дурно й тітка казала. Понуро вп'ялився мій погляд у хатину, що стояла напроти нашого дому. Вітер змітав неустанно свіжий сніг з її даху, підносив свавільно якийсь старий червоний обрус, на плоті розвішений, і якусь дитячу сорочку... Під шопкою лежала ялинка, призначена на різдвяне деревце. За кілька день різдво. Радісні дні для цілого світу...
Мені сумно, понуро. Я неспокійна. Переді мною лежить стільки боротьби. Мені не ладитись до радісних свят, але до бою, до гіркого, бурхливого бою. Та нехай! Я не піддамся, я хочу бути щасливою!
Але що з ним? Може, поїхав на село? Панна Марія споминала недавно, що він носиться з думкою їхати туди. Згадував також, що покинув би студії і пішов ґаздувати...
 
* * *
Знов весна. Знов той оживляючий весняний запах, ті самі лагідні подуви вітру, що зворушують воздух, будять до життя, що спочивало в глибокім сні. Знов міняються ясні тихі ночі, несказанно, упоюючо красні, як колись. Все, все, як колись! Фіалки дрібнесенькі, любимці мої, цвітуть, ліси соснові, березові розвиваються, зеленіють пишною зеленню! Зозулі гомонять лісами, кують, проча пташня розщибається, а серце в грудях розходиться з самої розкоші. Я сама вештаюся день у день по лісах, мов та справдішня русалка, з розпаленими щоками, зі сміхом на устах, з щастям в очах! Здорова, міцна, я поринаю в гущавину, шукаю дороги, сміюся!..
Сонце всюди.
Повно його всюди. Гарно, прегарно жити!
 
* * *
Я довго не вписувала нічого. Не було що й записувати. Життя однакове в великім і в малім розмірі. Маю багато надії, що одержу яке місце. Про мою тайну знає лише панна Марія; вона годиться з моїм поступуванням і додає мені відваги. Орядин пробуває на селі, поїхав дійсно тоді на село, коли я його побачила. Панна Марія журиться ним, бо не знає, що він задумує почати. Часом говорить, що покине науку й піде жити в народ; не раз каже, що втомлений і хоче спічнути; іншим разом знов, що буде ще бачити, що становисько не робить “чоловіка”, що тепер стільки глупоти у всім і всюди...
— Що він уважає глупотою? — питала я.
— Я не знаю.
— Так не говорив він давніше, панно Маріє!
— Ні! То боротьба о бит настроїла його так ворожо, навела на його такий сум, затерла стільки. Це буває завсігди так — і воно дуже сумно — чи не правда?
Однак вона все вірить у його; передчуває, що його будучність буде ще світла.
Певно; коли би покінчив свої студії.
Вона гадає, що покінчить. Він честолюбивий. Врешті, належить до натур, що живуть скоро, і коли би опинився раз знов посеред праці, а спосібність

читати