Завантажити

нічним краєвидом, котрий викликував дуже часто мій подив, і чинилась, що не дочувала його слів.
— Скажіть що! — вирвалось нараз нетерпеливо з його уст.
Я скинула на його оком.
— Знов мене жалуєте? — спитала я. — Мене тепер всяке співчуття лише болить.
— Скажіть ліпше: обиджає! — спалахнув він. — Лордена чуття не обиджають вас!
Я здвигнула байдуже плечима.
— Його чуття мені цілком байдужі; впрочім, я не можу за це на його гніватися, що він вибрав собі мене за жінку, — відповіла я. — Його ціла провина, може, лиш та, що не любить мене такою любов'ю, якою любив би мене, може, хто другий, однак чи люблю я, може, його? Чи, може, обиджає мене тим, що дає мені нагоду подякувати за ласкавий хліб і мати свій? Ми лиш за товар міняємося. Моя праця, хоч і без ясного характеру, про те все не менше цінна, як його хліб. Я і в його хаті буду від ранку до вечора працювати; знаю все, що мене жде!
— Але ж ви танете! — закинув він.
— То, то лиш так... — відповіла я. — У мене стільки думок, то вони нищать мене і гноблять поки що.
— Як?
— О, нічого, нічого...
— Коли б я мав те пересвідчення, що ви станете хоч матеріально пишно, то ще помирився би з тим.
— Справді?
— Справді. Чому дивитесь так на мене чудно? — спитав. — Це великий фактор у людськім житті, вірте мені! Все проче маловажне; значить, тому маловажне, що без того можна обійтися, можна його побороти...
— Орядин, що на вашу думку маловажне?
— Ну, так звані симпатії і антипатії!
— Ви поборювали би в собі щось подібне, напр., симпатію? — спитала я, не звертаючи очей від його. Він усміхнувся зневажливо.
— Чи ви не вірите в мої сили вже зовсім? — спитав.
— О, я вірю! — сказала я, тепер навіть з пересвідченням. — Я лиш хотіла би знати, чи ви поборювали б також де “маловажне” задля хісна?
— Ви просто дитинні, коли таке питаєтеся? — відповів він. — Врешті, нині я не можу цього знати, але мені здається, що коли б я лиш хотів, то міг би побороти...
— Я лиш те хотіла знати! — відповіла я сухо і відвернулася знов до образа. А він не говорив більше нічого. Крутив неустанно вуса і глядів кудись безмовно вікном.
В годину пізніше зайшов за мною до салону, де я прислухалася до співу Зоні з молодим її поклонником і сиділа, потонувши в чудних думках. Сівши мовчки коло мене поруч софи, справляв свій годинник.
— Над чим ви думаєте? — спитав по якімсь часі.
— От думаю!
— Напр., над чим? — домагався він. — Може , над своєю будуччиною? (Мені причулася іронія в його голосі).
— Ні, в цій хвилі ні! — відповіла я, усміхаючись слабо. — Тепер застановлялась я знов над тим, що є люди такі, як нації. Властиво, що характери поодиноких людей є аналогічні характерам поодиноких націй. Не правда ж? Так, напр., є характери, по котрих можна з певністю надіятись, що сповнять цей або той учинок, сповнять щось неожидано великого, сильного. Є переняті якоюсь красою, що остається завсігди і в різких випадках свіжою і є свобідна від усіх буденних додатків. Такі є й нації.
А противно є знов натури, одарені багато, але напоєні наскрізь смутком. Змагають до всього, але не здобувають нічого, їх істота перенята наклоном до терпіння і туги, мов рослина до сонячного тепла. Я власне думала, — говорила я далі, під час коли він уважно слухав, — що ненавиджу цей тон вічної туги так, як ненавиджу, напр., одностайний тужливо-хорий усміх на блідім лиці нашого народу. З самого жалю за минувшиною ми вже ослабли, а жалібна мелодія, що дзвенить у нашій душі і котру ми так добре розуміємо, заколисала всі наші сили до немочі, Чи не так? Ах! — докінчила я гірко. — Це правда, я також донька українсько-руського народу!
— Ви ж казали, що любите боротьбу! — обізвався він.
— Люблю, але скажіть, чи ви вірите у відродження таких характерів або народів?
— Чому ні? Але вони потребували би, щоб хтось посторонній їх рушив.
— Посторонній? — повторила я сумно. — В тім і лихо, що вони не мають у собі того імпульсу; що мусять тих “порушень” дізнавати аж від других. Я думаю, що так успособлені єства не мають жодної будучності. Вони подобають на арфи еольські, що грають лиш тоді, коли вітер порушить їх струни, та й тоді грають сумно. Над тим я не думаю саме тепер перший раз. Над тим думаю я частіше і звичайно настроюють мене такі гадки сумно!
— То не гадайте об тім!
— А ви не думаєте ніколи над чимсь подібним?
— Я держу мої думки кріпко в границях, — відповів він. — Значить, не хочу розуміти душі загалу. Що з того за хосен? Хіба сумовитий настрій!
— А я віддаюся таким думкам цілою душею...
На те він не сказав нічого.
Мене обняла гірка нетерпеливість, подібна до лютості. Чи був це також наклін до терпіння, до туги, що жив у мені, тяжив так дуже в душі? Нагинав не раз додолу, давив! Коли б існувало щось певно, щось, у що можна би вірити, як у поворот весни, щось

читати