Завантажити

зараз замовкла. Чого вже боронитись? Ми замовкли.
Зонині очі спочивали жадно на нас, особливо на мені. Та на її жаль звернулася я до панни Марії і почала говорити об чім іншім.
— Вам би десь конче виїхати вліті, Наталочко, — мовила старенька панна. — Ви так засиділися; те впливає зле на дівчат; це я з досвіду знаю. Ви би зараз поздоровіли, повеселішали; от попросити б вам гарно в тіточки.
— Та де вже мені їхати, панно Маріє. Не їздила досі ніколи, привикла вже так. Впрочім, мені нічого не треба.
— Вліті відай ваше весілля, Наталко, правда? — спитала Зоня.
— Не знаю, Зоню, — відповіла я тихо.
— Тітка мала казати Лені, що відбудеться вліті, під час вакацій.
— Може...
— З певністю; пізніше не може професор на довший час з дому вибиратися, а він же хотів би якнайскорше оженитися.
Я не відповідала, чула лише, як поблідла.
— Я би не була думала, що він годен до якої-небудь особи так прив'язатися, — говорила Зоня далі. — Мені видиться, що його ідеали — книжки; не так, Василю?
— Панна Верковичівна подобалась йому, оскільки я собі пригадую, зараз з першої хвилини, — відповів Орядин і в тій же хвилі піднявся із свого місця. — Не закурите собі, панно Маріє? (вона любила часом закурити) — питав зворушеним голосом, і його очі промайнули блискавкою по мені.
— Як постараєтесь о сигаретку...
Він наче лише того ждав і вийшов. Мені стало ніяково, і я піднялася з крісла.
— А то куди? — обізвалися обидві жінки.
— Додому вже!
— І чого так скоро? — загомоніла Зоня. — Останься ще, а то прибіжиш лише, щоб привітатися і попрощатися. Пожди, я заграю тобі Шумана “Аufschwung”61. Вивчилася вже добре, а ти прецінь уроджений знавець тонів.
Ми встали від стола, і Зоня засвітила світло.
— Нема Василя з сигаретами, — обізвалася старенька панна, — у його ще, певно, й світла нема, а він клопочеться. — І сказавши це, вийшла.
— Коли би так панна Марія була молода, — сміялася Зоня, — то, певно, була би з них добра пара: вони страшно любляться.
— Вона така добра.
— А він?.. — Вона держала запалену лампу в руці і мов ждала на мою відповідь. Очі в неї світилися так, як світяться вони у кіточки, що спинилася на самоті біля клітки з пташкою.
— Він тобі брат, то ти, певно, лучче його знаєш, — відповіла я спокійно.
— Ну, вже ж! — І ступила наперед. — І так, напр., можу сказати, що став таким прикрим, яким не бував перше ніколи; хвилями бував попросту нечемним. За ті два роки, що перебував серед високої культури, перемінився чимало. Досі висміював матеріалістів, а тепер сам готов статися ним. Впрочім, це, як я думаю, не гріх... і я лише кажу, що перемінився: але в чім іншім не згоджуюся з ним. Я не радила би нікому супротивлятися його змаганням, бо без “пімсти” не обійшлось би вже, певно. Панна Марія зводить у його все на нерви й каже, що він подобріє і повеселішає знов. Може бути, але поки що стоїмо ми обоє на воєнній стопі.
Вона увійшла до салону, а панна Марія повернула з Орядином. Спрятавши незамітно посудину зі стола, віддалилася з кімнати, і ми остались самі.
Я стояла коло столу і переглядала якісь свіжі часописи, що панна Марія склала для мене, а він стояв також тут і лагодив сигарету для старенької дами. В сусіднім салоні грала Зоня. Нині не могла я музики слухати, як звичайно. В мені самій хвилювало так чудно, чудно... чи сумно, я вже не знаю. “От, яка стріча наша!” — думала я раз по раз, а часопис так і дрижав в руках від зворушення моєї душі.
— А я й не гратулював62 вам ще досі ваших заручин! — обізвався врешті поважно. — Але вам і так, певно, небагато на тім залежить...
— Мені й на думку не приходить надіятися чогось подібного, т. є. гратуляцій. Не думаю взагалі над подібними речами.
— І від мене?
— І від вас, і від інших. Через те не зміниться нічого для мене.
— Так ви хочете зміни? В чім же, напр.? — І він звернув свої великі блискучі очі цікаво на мене, мов хотів мене до дна душі розслідити.
Я відповіла йому спокійним, повним поглядом. Що він хотів в мені збагнути, коли вже знав так докладно, що я буденна людина? Опісля сказала я:
— Зміни в тім, щоб могла розпоряджати своєю особою чи там своїм я так, як сама хочу.
— Хіба ж так не є?
— Бачите, що ні.
— Виходить, що ви не чуєтеся вповні щасливою, чи властиво вдоволеною?
— Ні, але прошу (і я всміхнулася), не жалуйте мене для того!
— Ага, ви боїтеся того співчуття!
— Вашого не менше, як і других. Ненавиджу те чуття!
Він усміхнувся весело.
— Не знаю, чи всі згодилися б з такою вашою думкою.
— Нехай кождий думає і відчуває, як собі хоче. Я одна не зношу співчуття. Я переконалася, що через те дух дрібніє. Подумайте лише, чути вічний плач і жалі над собою, гу! Немов каліка без рук і ніг або без очей!.. І це має бути якимсь доказом “любові ближнього”?
Він

читати