Завантажити

Наталко, а люди не орли!
— Ні, вони щось більше і благородніше, чим зарозуміла дика птиця! Вони в моїх очах щось дуже красне, а бодай щось таке, що може бути красним. Що вони ще не такі, то інша річ; об тім я й не говорю.
Він розсміявся і дивився на мене з очевидним вдоволенням, а очі його сіяли дивнім світлом.
— Не смійтеся, Орядин, я не люблю, коли ви смієтеся з моєї бесіди від серця.
Він не зводив з мене очей, мовби я була якимсь образом або чим.
— Так, так, мій пане!
— Я чую, що так! — відповів, знов усміхаючись. — І я подивляю ваш дар одушевлятися. Я того не маю. Моя душа втомлена, тужить за супокоєм, а це знак, що старіюся!
— Саме в тій хвилі сказали ви неправду, Орядин!
Він розсміявся.
— Встилайтеся! Тому що ви стали ліниві і вибагливі, то вам здається, що старієтесь!
— То ви хотіли би, щоб я став яким-небудь орлом?
Я усміхнулася мимоволі.
— Я хотіла би, щоби всі українці були орлами!
— Щоб орлом бути, треба все-таки стати на якійсь висоті, на відсторонні; а це не згоджується з людською натурою і не творить щастя. Чоловік не любить носитися з якою-небудь думкою без людей, що так само думали б, як і він, — чи не так? Що він без загалу, Наталко? Відірваний член, що гине на самоті.
— Коли він індивідуально сильний, то буде й на самоті чутися щасливим, розуміється, не буденним щастям; свідомість сили вдоволить його.
Він дивився вперед себе весело, а по якійсь хвилині сказав:
— Є люди, що живуть наскрізь у одно зі світом, одного й бажають, що, так сказати б, розходяться, розпливаються в масах; а є знов люди, що дивляться вбік; є, врешті, люди, що горнуть все в себе, всю красу, всі твори людського життя. Чим більше набирають у себе всякого “світла”, тим незрозумілішими стають для свого окруження. Чи не роблять вони самі себе незрозумілими?
— Для буденних умів без сумніву, Орядин.
Він дивився через хвилину на мене, а опісля сказав:
— Дивна річ, ви шукаєте в одно боротьби.
— “Чоловік зрікається великого життя, коли зрікається боротьби!” — каже десь новочасний філософ Ніцше, — відповіла я йому.
— То ви тужите за таким великим життям?
— Я не знаю... я тужу... але ви знов будете сміятися, Орядин, коли я те скажу.
— Ні.
— Я тужу за барвами, за світлом, за гармонією.
— Ви тужите за красою і досконалістю! — докінчив він поважно. — Але який кінець того всього?
Я здвигнула плечима і усміхнулася сумовито.
— Я не знаю, Орядин, однак я марю не раз об якімсь великім щасті або прегарнім душевнім спокою!
— Ну, марити можна, пісні свого духу можна прислухатися і не без цікавості, однак з часом настає і тому кінець. Не скажу, що все те, що вас тепер обходить так глибоко, станеться вам байдуже; те не наступить у вас, може, ніколи, тому що ви вмієте, як я вже перше замітив, одушевлятися, так як другі вміють малювати або грати; ви лише зміните спосіб погляду на речі, іменно візьме в вас об'єктивний критицизм перевагу. Вам буде вестися, як мені. Коли я пересвідчився, що в змаганнях кождого криється потайний план, що свідчить про особисті інтереси, відвернувся я з відразою від усієї тієї німої комедії, яку грає, на жаль, так само молодіж, як і старші, — і затужив за самотою. Я дійшов до переконання, котре заявляю вам словами згаданого вами перше “пророка” Ніцше: “Wir sind ein Pobelmischmasch, das Heute, und das will Herr sein!”76'
— То сумне переконання, але на те ще є відрада, Орядин! — Ви кажете словами Ніцше: “Wir sind ein Pobelmischmasch, das Heute, und das will Herr sein!” — а я відповім вам на те словами того ж самого пророка: “Das uberwindet mir, ihr “hoheren” Меnchen!”77
— Так, Наталко, ihr “hoheren” Меnchen!78 Однак звідки возьмете тих вищих людей?
— Ми самі станьмо ними, учім других ставати ними.
— Ба! — сказав він насмішливо. — Хто перемагає себе лиш тому, щоби стати “вищим чоловіком”? Хто журиться про ідеальні вимоги? Хто зрікається охотно користей? Покажіть мені нині таких! Та ні, я спитаю лиш просто вас, чому, напр., виходите ви за чоловіка, для котрого не маєте ні крихітки любові або хоч поважання? До чого тут оця досмертна лож? Коли ви йшли би дорогою “вищого чоловіка”, то повинні радше вмерти, як таке чинити!
— Я вже не є його суджена!
Він видивився на мене і спаленів.
— Ні? Чи справді, Наталко? Не жартуєте?
— Не жартую. Я ще не сказала того Лорденові, однак за кілька днів довідається об тім, а небавом по тім покину я й свою рідню.
— Яке ж щастя! — сказав він, віддихаючи глибоко, і його очі засяяли.
— Це щастя завдячую собі сама. Я і вдячна оцій хвилині, що вона звела нас ще раз на прощання на самоті. Я від'їду до Чернівців, Орядин. Там дістала я місце товаришки в однієї дами.
Він ледве дослухав, що я говорила, вхопив обі мої руки і потягнув їх до грудей.
— Ідіть зі мною на село, Наталко! —

читати