Завантажити

прошу собі тут приточити, а може, й лягти. До другого поїзда маємо ще майже з півтори години. Бо щодо мене... — додала, — то я це зроблю безцеремонне. Мені болить сьогодні голова так шалено, що чую, що мушу конче трохи передріматися”. І сказавши це, вона в кілька хвиль пізніше лягла справді, ігноруючи мене й других, мов була хора, й заплющила очі до сну. Я, розуміється, не лягала (прецінь не уходило!). Я сиділа на своєму місці так само спокійно, як вона лежала, й приглядалася їй, що мною на хвильку запанувала і, заплющивши очі, старалася в присутності чужих людей усну-ти, мов була сама в себе в хаті.
Чи заснула вона врешті, я не знаю. Я дещо за той час і перекушувала, але здається, що уснула, бо коли я по добрій півгодині або й більше, може, встала з свого місця й пройшлась по залі й попри неї, вона лежала все ще нерухомо. На хвилинку станула коло неї, і мої очі спинилися цікаво на ній. Ти свого часу займався нею, Богдане, може, навіть більше, як це тобі тепер мило, й мені захотілося, не таю того, придивитися їй ліпше. Вона держалась справді гарно й молодо, як впевняла й Дора, лиш видавалась мені в цій хвилі блідою, а коло вуст виступила легка риса втоми, яка викликала в мені на хвильку навіть жаль. Будь-що-будь, Богдане, вона все ж таки була — хоч уже не моя симпатія, дівчина гідна пожалування. Яке її життя?.. Її мати — стара жінка... браття живуть кожний для себе, — а вона чи буде вічно тулитись коло чужих? Яке то життя між чужими? Одначе, мій сину, щоб бути ще й дальше помимо всього щирою й одвертою, скажу тобі просто, що в її присутності обхоплює мене почуття, начеб від цеї дівчини мало мені ще щось прийти в житті. Добре чи зле — я не знаю, але прийти певно. Одначе що сам розум каже, що така істота, що стоїть більше сама в житті, як з другими, не зможе мені нічого доброго принести, а щонайменше стати в моїм житті впливовою, тож надіюсь скоріше від неї на прикрість, чим на щось добре. І тому порішила я, як і досі, держатися від Обрин-ських здалека, і не нав'язувати жодних зносин. Коли я приглядалася їй отак, як вона спала, пригадало мені її (щоправда) гарне волосся моє власне волосся в молодості. Одначе чи було воно в неї дійсно її власністю, — спитала я себе й приблизилася о крок до неї, щоб поглянути ліпше на її голову. Але вона, мов відчувши мою близькість, збудилася. Господи! Що я таке вчинила, що вона, збудившись, витріщилася на мене, мов я зблизилася до неї в злім намірі. Так через хвилинку витріщалася вона на мене, а відтак, мов опам'ятовуючись, зірвалась з лежачої позиції й сіла. “Я заснула добре, — сказала, мов уневиннялася за свій сон переді мною. — А мимо того, — додала, притискаючи руки до висків, — болить мені все ще голова. Вчора сиділа я до пізньої ночі, викінчувала якесь шитво, відтак пакувала речі, а коли лягла, була така перемучена, що не годна була скоро уснути, доперва десь аж надранком. — Але перервала себе перелякано: — Може, нам уже час всідати до від'їзду, не знаєте, пані? — З тими словами глянула на свій годинник. — Ой, я довго спала... — сказала. — Ходім, може, зараз і всядем. Спершу ви, пані, бо в вас більше багажу... я відтак”. І за недовгий час, коли вона знов виховзнулася по пакера для мене, ми всіли (вже обі) у вагон і поїхали. Окрім нас, сиділо ще дві пані в купе, але що це були румунки й говорили між собою лиш по-румунськи, ми були полишені щодо дискусії виключно на себе.
Я не говорила багато, а вона, з своєї сторони, була мовчазливішою, як я сподівалася. Коли ми вже були в послідній місцевості перед К., а то в Ч., і там, як собі пригадуєш, околиця просто захоплююча, — вона стала перед вікном і, притиснувши чоло до шиби, дивилась уважно на околицю. Що в ній діялося — не знаю, але, як могла я завважити, була сильно зворушена. Коли дивитись з вагона вікном у долину, то бачилось, як шуміла в глибині й товклась ріка М., побиваючись одним берегом до тієї гори, котрою тяглася залізна дорога, а другим до противної гори, котра пишна з багатства свого дерева. Ціла височезна гора — одна зелень, з шпиля до стіп, а в долині ріка гучлива, повна буйності й поспіху.
“Тут чудово, пані!” обізвалася я до” неї, що стояла, мов прикована, при вікні. На мої слова вона обернула, ніби пробуджена мною з якихось мрій, голову й поглянула на мене; поглянула, Богдане, такими сумними очима, що я своїх слів майже пожалувала. Нащо я до неї обзивалася? Замість відповіді вона спитала:
“Чи буде вас хто на двірці ожидати,, пані?”
“Так. Знайома моєї кревної, — відповіла я. — Богдан так було листовно умовлено. Зрештою, я цього ніе потребую. Я їду до своєї хати, там є добра слуга, що вже все прилагодить”. На оці мої слова вона звернулася знов очима на околицю і, як раніше, потонула в гадках. По хвилині мовчання я спитала: “А вас? Буде, може, й на вас там хто ждати? Ми приїздимо аж вечором”.
Вона похитала головою: “На мене ніхто, хіба дух мого батька...” відповіла й по тих словах зною змовкла, як перше, зложившися в себе, мов кітка, і вже не заговорили ми до себе, аж

читати