Завантажити

одробина минувшості, деякі дрібниці, а більше нічого. Я тобі навіть наперед заявляю, що будучи там, не буду прилучатися до жодного товариства, нехай би собі там були й самі графині. Я їду на свіже повітря, газдую собі, як у себе дома, не звертаю на нікого уваги, а далі не обходить мене нічого.
— Це вам не поведеться так цілком гладко, як уявляєте собі, тіточко, — обізвалась, лагідно вспокоюючи, Дора. — Хто має такого сина, як ви, і до того й нежонатого, мусить заздалегідь помиритись з тим, що його особу будуть, хоч би що, втягати в товариства. І не лиш його, але й вас, розуміється в вашому вікові відповідні товариства. На те спустіться.
— Мати лиш жартує, Доро, і в тій хвилі роздразнена, — вмішався я, усміхаючись. — Але вона добра й, певно, так не поступить, як говорить; а хоч би, то я єсьм далеко від того, щоб силувати її до чогось, що було б їй з душі противне.
Мати не відказала нічого, а Дора обізвалася:
— Ти, Богдане, будучи там, гляди, — і покивала до мене пальцем, забираючися до відходу. — Панна Маріян, а що більше її кузинка панна Наталя Ливенко, гарні, молоді й маючі дівчата, а ти не такий ще, якого з себе насилу вдаєш. Ми мужчин знаємо...
 
* * *
 
(Знов пізніше).
Моя мати вже від'їхала, а тиждень пізніше одержав я від неї ось якого листа:
“Я вже між нашими горами “вдома”, — писала, — інакше не можу висловитися. Відколи побачила себе знов у своїх давніх стінах, побачилася в своїм городі й цвітнику, поплакала й помолилася над могилою нашого батька, я ніби подужала. Але поки розпишуся ширше про своє тутешнє буття й газдівство, мушу тобі найсамперед описати свою подорож. Як знаєш, виїжджало тої днини, що й я, багато люду, і це було добре, що ти мене відпровадив до двірця й ждав, поки я не всіла в поїзд, їхала я, як їхала (жидівок було повно, їхали до Дорної-Ватри — я не повинна була їхати в п'ятницю). І мені не конче було вигідно, але все якось їхалося, поки не доїхалось до Г., де, як знаєш, треба пересідати. Тут, на станції тій, я перелякалася, коли побачила, яка маса пасажирів ждала на поїзд в гори й К. Я висідаю і, розуміється, оглядаюся передусім за пакером47... Але гадаєш, що побачила в тім натиску я кого? Але де! Хоч би і хлопчину якого! Двох чи трьох, що, здається, все-таки десь були, розірвали подорожні мов на кусні. Четвертого, посліднього, що тут і там на тій малій станції виринав, забрали також, а я лишалася з своїм багажем і пуделком48 — сама, Богдане; сама і мов на посміховисько й то недалеко самого потягу. Хоч би я, може, була й понесла свою Handtasche49 й пуделко сама, та, як знаєш, мої крижі й ревматичні ноги не позволяють мені вже від двох років тяжчих речей до рук брати. Тож я залишила те й стою. Стою, Богдане, в найбільшім заклопотанні, шукаючи чи не заодно очима (ще й недовиджаючими) за якоюсь доброю душею, котра вибавила б мене з того положення (віднесла багаж до почекальні, де могла б я присісти, перекусити дещо, поки поїхала б дальше). Отже, стою, як кажу, отак посередині чужої товпи, мов сирота, і перечікую хвилю за хвилею, причім ще, на моє нещастя, і мій шнурочок від пенсне як навмисне за гудзик мов навіки заплутався, — і ще більше попадаю в роздразнення й несупокій. Коли оце іритуюсь так, надходить нараз до мене якась дама й промовляє:
“Простіть, добродійко, що я до вас зближаюся. Одначе, пізнавши Вас і завваживши, що стоїте тут якось безпомічно, мов вижидаєте кого або бажаєте чого, я рішилася приступити до вас і спитати, чи не могла б вам у тій хвилі чим-небудь услужити? Ви, бачу, самі. Я Обринська Маня, може пізнаєте мене? Я їду в гори в К.”.
Сказавши це, всміхнулась і ждала. Можеш уявити собі мої почування!
“О, впізнаю вас, пані, пізнаю”, відповіла я їй у найбільшім. замішанні. Раз, Богдане... що... не могла так борзо розплутати шнурочок від пенсне і вложити його перед очі, а по-друге, що й справді такої... атаки якраз у тій глупій хвилі ніколи в житті не сподівалася!
“Ви не маєте пакера, пані?” спитала вона (і, щоправда, ввічливо).
“Ні. Власне жду й оглядаюся, чи не побачу я кого, — відповіла я. — А що я короткозора, то через те й у подорожі трохи непорадна. Мий син не міг зо мною тепер їхати, і тому я сама”.
“Пождіть тут, пані, — обізвалась вона знов, — ще лиш хвилину-дві, а я пішлю вам зараз свого. В мене небагато багажу, дещо я й надала; в потребі упораюсь з тим, що маю, і сама. Але ви, пані, мусите конче когось мати”.
І з тими словами змірила оком мій багаж, мов зчудувалася, що в мене, крім того (себто двох чемоданів і малої Handtasche), ще й пуделко було. Так, коли б я мала свій парадний капелюх везти з собою в кишені. І не сказавши вже більше ні слова, десь нараз у товпі, мов риба, проховзлася і з моїх очей щезла. Кілька хвиль я ще ждала, а по недовгім тім часі вона з'явилась справді з пакером і, взявши мене обережно під руку, повела аж до почекальні. “Так, — сказала відтак, ніби вдоволена більше з мене, як з себе, коли я остаточно вигідно сіла. — Тепер

читати