Завантажити

руках, мов когось визирав. Побачивши мене, він щось кликнув до мене й показав у сторону, куди ми саме їхали. Я не зрозумів його.
— Оцей малий такий інтимний з тобою? — спитала кузинка ущипливо.
— Так. Це чудовий хлопчина.
— Що кликав він? — допитувала вона.
— Не знаю, — відповів я сухо б затяв коні. Коні наші були бистрі й швидкі, і ми скоро виїхали за місто. Погода була чудова, і їзда за недовгий час успокоїла мене. Я перестав думати про недавню сцену, а задержувався думками більше про дівчину, що по довшій неприсутності вернула, врешті, додому. Коли, властиво, вернула, що я досі не бачив її? І якою вернула? Свобідна ще? Чи вже як власність того, що вивчив її верхом їздити, передав цвіти на дорогу!.. А тепер, думав я далі, коли й як ми побачимось? Ми ж майже вороже розстались. Вглибившись про неї думками й концентруючись одиноко перед собою на коні, я їхав, так задуманий, довший час... їхав, та ось нараз порушила мене гарна Дора легко ліктем, і я зчудовано поглянув на неї.
— Дивись направо! — кликнула вона півгалосом до мене.
Я глянув.
Недалеко перед нами з вузької одної бічної вулиці, що вела глибше в гори, в ліс, виїхала проти нас на коні Маня. Їхала кроком. Минаючи попри нас, вона спаленіла і, кланяючись з ушануванням перед моєю матір'ю, вдарила коня й майнула далі. Яка гарна була в тій хвилі! Одначе її очі, ті молоді чудові очі, що кермували мною, випивали несвідомо спокій з душі, то знов викликували біль у ній, — чому не бачили мене?..
Була надто змішана несподіваною стрічею?
Не знаю.
Я відчув лиш, як мені відступила вся кров з лиця, як мені серце холодом обняло, — і я мов цілий сам похолодів. Дора уносилась словами про гарну амазонку, звертаючися раз по раз до мене й позад себе до матері, а я мовчав, мов камінь. Коли вернули ми додому, і проти нас вийшов мій батько, було перше, про що заговорила моя кузина, що ми здибали “амазонку”. Батько не чудувався.
— Я ж її бачив уже разів кілька, — відповів байдужне.
— Справді? — скликнула вона.
— І як ще! Кілька разів уже. Я йшов до церкви, а вона вже звідкись вертала, навіть у дощ. Вйдко, встає раніше, як ти, міська панно!
— Яз нею познайомлюсь, Богдане! — звернулась вона до мене. — Добре, що вернула!
— Як хочеш, — відповів я лаконічно і, знявши з голови капелюх, відкинув його на стіл. Я кинувсь, втомлений, у крісло.
— Ти втомився? — спитала мене мати, стурбовано окинувши мене довгим бадаючим поглядом.
— Трохи...
— Коні гострі, їх треба сильно держати, — додав батько. — Ти зарідко правиш тепер ними.
— Справді! — відповів я, як перше, і з тим вставши, віддалився з кімнати.
 
* * *
 
Сонату заграйте мені, потужну, пориваючу сонату Бетховена, щоб я в ній пірнув, і себе, і всіх забув...
 
* * *
 
Нині щось про свого батька й матір.
Мій батько, широка мужицька вдача, потайний алкоголік, що протрачує періодично грубі суми в картах. Одначе, щоб це перед своєю совістю й своїми парафіянами залагодити, скуповує невеличкими шматками землю, переплачуючи їх часто вдвоє, і віддає за незначну суму тим парафіянам в оренду. Згодом довело таке його поступування й життя, як і подібні тому інші вчинки, до того, що коли б не велика тверезість і оглядність матері, було б те все довело нас до злиднів. Помимо того, було йому, як упевняв нас тепер, з тим лихом у житті добре.
— Своє життя й працю ділю, — говорив він, — на дві частини. Одну — для себе, а другу — для парафіян, котрі мають до свого душпастиря перше право. З вами (себто зі мною й матір'ю) я мало маю спільного. Цей опришок (вказуючи на мене) буде завтра соромитись свого батька, бо він мужик з роду, дарма що батько дав би й душу за нього, а мати, — додав, усміхаючись сумно, — з свого панотця давно вже невдоволена. Отже, краще не лізти нам обопільне в нашу капусту. Головна річ, щоб все-таки щось робити. Будь воно “панське”, будь “Іванське”, лиш без праці не оставай. Я з собою в рівновазі, а ви як хочете!
Це був мій батько.
І справді. З собою був він у рівновазі.
Як сам гуляв, потопаючи в своїй пристрасті до нестями, мусили й другі того зазнавати, — не жалував нікому. Коли ж забирався до праці, не сміли й другі супочинкові віддаватися. Все мусило за діло братися. Не щадив нікого.
Мати хоче з своєї сторони вдержати нормальні відносини між парафіянами й нами, а з тим і матеріальним нашим битом, головно своєю працею.
Встає о 3 — 4 удосвіта, — ходить з наймичкою по наших левадах по горах, контролюючи тим вірність, відданість і пильність на своїй службі робітників і відносини парафіян до нашого майна, — творячи тим (хоч і не такий уже, як їй здається) маєток. І їй, як пересвідчуюсь я часто, з тим також добре, її люди бояться і шанують, відчуваючи в ній якусь незламну силу, з котрою мусять числитися. І коли вже деякі кланяються перед батьком за його широку попівську гойність і благородність душі, то, певно, —

читати