Завантажити

той гарний задуманий погляд).
— Маня, хлопче... сестриця твоя.
— Маня верне... вже, може, незадовго.
— Сама?
— Я не знаю. Я лиш хочу, щоби вона вже швидко вернула, — відповів він.
— А то чому?
— Бо вона мені помагає в науці. Братів нема... а я часом не знаю, як виробляти математичні задачі. А вона .мені часом показувала... Але... я б і так хотів, щоб вона вже вернула.
— Любиш її?
Він усміхнувся мило.
— Люблю, — відповів щиро, схиливши по свойому звичаєві головку в один бік.
— Отже, бачиш. А пан Янко не приїде?
— Не знаю. Але вона приїде. На суботу маю я мати математичну задачу.
— Трудна?
— Я пробував зараз, як професор завдав, і трудна. Але потім я її виробив.
Я усміхнувся.
— Ти, бачу, жвавий хлопець. Але... — додав я, — як ще колись трапиться тобі така, що не зможеш її і “потім” виробити, то прийди до мене. Я тобі поможу.
Він заперечив головою.
— Що ж, не хочеш?
— Я її може прецінь сам вироблю, — відповів.
— То й добре, — відказав я. — А до сестри не пишеш?
— Лиш раз писав. Але сьогодні, може й зараз, буду писати.
— Лист?
Він заперечив головою.
— Що ж?
— Щоденник, — відповів таким наголосом, неначеб я мав про те вже знати. Я зчудувався.
— Щоденник, ти?.. Хто це тебе навчив?
— Маня. Але я щоднини не маю писати, лише тоді, як щось маю до записування. Ви не знаєте?
— Ні, товаришу, не знаю. А що ти сьогодні, наприклад, запишеш?
Він поглянув на мене, заклопотаний... а я, відгадавши його дитячі думки, сказав:
— Про павучка?
Він спустив очі вдолину й мовчав. “Чисто Манина вдача”, подумав я.
— А про мене запишеш що коли? Він почервонів.
— Як прийду до вас з математичною задачею, то тоді запишу. А тепер...
— Тепер ні. Я розумію, — відповів я, усміхаючись. — Отже, гляди, приходь. Все одно, чи я тобі поможу в задачі, чи... Маня... ти приходь...
Я подав йому через штахети руку, котрої він несміливо доторкнувся, а відтак відбіг...
 
* * *
 
Через три тижні нічого, крім дощу, мряки й сухої притуплюючої урядової праці. Хоча я й переходжу щодня по чотири рази попри дім Обринських, про неї я нічого не знаю. Вернула? Ні? Не знаю. Навіть малого Нестора не бачу. Мабуть, ходить пильно до школи, а вернувши, поринає в своїх задачах, щоб їх самому виробити, — і його не бачу. Ба ні, раз таки бачив. З підкоченими аж по коліна шароваїрками — я бачив його, вертаючи додому в обідню пору, як ходив у саду в високій траві босоногий, і шукав чи не за яблуками. Коли я поздоровив його з дороги, він став і дивився за мною, мов хотів щось мені сказати, а відтак, не .рішившись, не сказав нічого. Отже, й він ні.
Сьогодні третя днина, що дощу нема, небо одяглеся синявою, а сонце аж припікає, дарма, що кінець вересня. Вернувшись з проходу в лісі, де щохвилі мусив лицем стрічатись з павутиною, що простягалася від смереки до смереки, я кинувся в своїй кімнаті на софу й лежав, випочиваючи... Не довго лежав я так, коли оце чую під одвертими вікнами моєї кімнати, в зільниіку, голос матері.
— Що ти тут шукаєш, хлопче? — питала когось. — Загубив що, чи що? І куди ти перейшов? Чи не через штахети?
— Через штахети, — відповів на моє превелике здивування голос Нестора.
— Так, я добре відгадала. Та стережись, щоб я тебе більше тут не бачила. Коли що будеш потребувати... то знай, дорога до нас через хвіртку, а не штахетами передрапуватись. Розумієш?
Мовчання.
— А тепер іди!
— Я до пана Олеся... — обізвавсь знову голос малого. І тепер, схопившися, я став на рівні ноги. В першій хвилі хотів я через вікно до нього вихилитись, але, обміркувавши, що краще побалакати з хлопчиною на самоті, я здержався, подаючись на хвильку назад від вікна, тим більше, що слова й інтонація голосу моєї матері, які зачув я саме в тій хвилі, заставили мене мимоволі перебрати роль підслухуючого.
— Чого тобі до пана Олеся? Може, по цвіти для твоєї сестри? — говорила вона з роздразнюючою гостротою. — Цвітів нема.
— Я не по цвіти, я... до пана Олеся... — відчувся шовковий дитячий голос у відповідь.
— По цвіти, кажу, — наставала мати на своїм. — Не вмієш говорити? Та все одно, що скажеш, я знаю, чого ти прийшов.
Мого сина нема вдома, іди!
“Мамо! — вирвалось тут глухо з моєї груді. — Мамо!” — а далі й завмерло. Що мав я робити? Вихилитись у цій хвилі вікном і понизити її перед дитиною, виказавши себе, що “дома”?
Цього я не міг. Не міг так само й знести, щоб вона накидалася обидливо на невинну дитину, що й без того десь з своєю несміливістю боролась, поки з'явилася тут. Хвилину я вагався, під час тої хвилини чулося з-під вікна дальше:
— Ти не чув, що мого сина нема вдома? Мій син не для вас. Затямте це собі всі. Всі що до одного, раз на все!
Тепер я вже не вагався. Я вже знав, що роблю, і так, як стояв, я вийшов у город, опиняючись

читати