Завантажити

чи в стовп, людина чи машина дорожча, ти вибрав машину...
— Годі тобі, хлопче, — втішали його. — Не журись так тяжко, випий чарку та поцілуй любку, бо гірке вже позаду!..
Він не пив, а знов за своє:
— Найбільше опекло мене на суді, коли матір його побачив. Гадав, смерті моєї вимагатиме, а вона встала та словом до суддів: “Не судіть його тяжко, Громадяни будді. В нього ж мати, і дівчина Жде... Хіба ж він хтів?”...
Аж заніміло весілля, коли жених, вибравшись із-за столу, несподівано опустивсь па коліна посеред хати, благальний, з повними очима сліз:
— Простіть мені, люди! І ти, Апцю, чи прощаєш мені? Не хотіли дивитися па таке. Хлопці-дружки підхопили його попід руки, випростали:
— Годі тобі, Стасику!.. Добре, що той вижив... Грайте, музики!
Старший з музик, чорнобородий циган-скрипаль, шольмовито виграючи білками очей, вдарив ію струнах смичком. Завихрились спідниці, затріпотіли юнацькі чубіг.
На стіні перед кінооператором серед різних картинок — одпп із Мамаїв старовинних. Сергій помітив його одразу, як опинився тут. Потемніла від часу парсуна, справжній Мамай роботи невідомого народного майстра. Сидить, посхідному підібгавши ноги, традиційна бандура лежить на колінах, а на круглім, з сухими рум'янцями обличчі все та ж ледь примітна, тонка, ніким не розгадана усмішка характернпка-чародійця. Красивою химерною в'яззю текст, що його можна б назвати підтекстом: “Гей, гей, як я молод був, що то у мене за сила була, ляхів борючи, і руки не мліла. А тепер і вош сильніша здається. Плечі й нігті болять, як день попоб'єшся. Так-то, бачу, недовга літ наших година, скоро цвіте і в'яне, як в полі билина. Хоч дивися на мене, та ба — не вгадаєш, звідкіль родом і як зовуть, нічичирк не знаєш”.
Вічно юною, пезникною усмішкою всміхається зі стіни Мамай... Тільки тепер не так він на Сергія, а більше Сергій дивився на нього по-совиному вперто й серйозно. Запитував подумки темну парсуну з смаглим висвітом тонковусого усміхненого обличчя: “Хто ти? І чого так вн'явся на мене? Скільки на мене не дивись, — та ба, не вгадавш...” Кінь Мамаїв осторонь, як і годиться, припнутий до списа. Басує. Теж як живий. Ногу граційно підняв, ось-ось полетить... Кінь у леті — нічого красивішого понад це! Груди вперед, голова гордо піднята, хвиля ніг хапає, вихапує про'стір... Кінь почуває свою красу не менш, ніж людина.
— Чи доводилось вам бути, вуйку, на іподромі? — звертається Сергій до сусіда, одного із сватів.
— Не мав нагоди, синку.
— Отам вони розкриваються, на майже смертельних своїх перегонах... Зовсім не схожі на моїх лазаретних... Лазаретні — то ветерани боїв, до них маю теж сентимеит... Дамо їхню задуму, їхні стогони, хропоти нічні, ласку до людей, що сплять у тамбурах... І як вітер волі хапають на островах чутливими ніздрями... Кінь почуває свою нужденність, коли він замучений, хворий, кошлатий, але так само він почуває й свою красу, запевняю вас... Бачили б ви, як ідуть вони на іподромній орбіті навперегінки, горді, до краю знапружені, летять, радіючи своїй прудкості, дужості, силі!..
— Ви мало п'єте, пане кінооператоре, — торкає його за плече другий сусід, той самий сторож нічний, що стеріг свій розцяцькований клуб-писанку та місячне сяйво чатував. — У нас люблять, аби люди вволю гостились... Налити вам?
— Так, прошу.—Сергій підсунув свій келишок.
— Яку налити: верхню чи нижню половину? — старий, всміхаючись, вказує на келишок.
— Наливайте обидві.
— Чи добре почуваєтесь у нас?
— Так. Тут є рівновага. В настроях, у душах, в оцих ваших танцях... А це — основа життя... 'Вся природа, сама навіть небесна механіка тримається на цьому, ає... Досить, скажімо, небесному тілу відхилитися від орбіти, зміститись гравітаційним силам, і вже — катастрофа... Рівновага — може, це якраз те, що колись називалося вседержителем?..
— Вам видніше, пане операторе... Ваше здоровляї Одна з молодиць, кругловида, яблукувата, вся з вогню і енергії, вже не раз зачіпала вайлуватого кіногостя, а тепер підлетіла, охопила обома руками за плечі, туго обвіяла оператора своею жіночою розпашілістю:
— Такий файний кавалір! Ходіть-но до танцю!
— В житті ніколи не танцював.
— Йой, ви жартуєте! Знаю, танцюєте, та ще як! Ви ж усі там артисти!
В цю хвилю двері широко розчинились, з темряви вва.лився до хати ще один комйінатний: забрьоханий, у чоботях, у фуфайці. Теж водій п'ятитонки, а це повертається з гір, ой, що там коїться на дорогах... Голос його зривавсь наполохано:
— В Михайлівцях перетопило шосейкуі Туди їхав — нічого, а звідти вже буфером воду горнув!
Його засміяли:
— О, як перепудився... Тримай ліпше чарку, випий за молодих, за товариша свого!..
— Топитиме!
— Нас тут щоліта топить!.. Апостоле, грай!
І смаглий булькатий циган вдарив смичком, підморгнувши товаришам, які бадьористо відгукнулися водночас: той гримнув у бубон, той залився кларнетом: бурхнула музика вогню.
— Чардаш!
І молодиця, зметнувшись, потягла свого каваліра-оператора в коло. Сам здивований був, що вміє і

читати