Завантажити

заступився за сестру брат.— Кортить прочитати?
— Ой кортить! — спалахнула Тоня.
— Давай сюди, спробуєм розгадати твою шифровку...
— Ні, ні, ні! — схопилася Тоня і, притискаючи листа рукою до грудей, майнула від товариства.
По якійсь хвилині вона вже, розшаріла, стояла за тополею, визиркувалась в люстерко. Мати й там крізь листя побачила її:
— Бач, уже викуклюється. Гей, дівко!
— Що ти все гійкаєш на неї,— розсердився батько.
— А чого ж тільки й крутиться перед дзеркалом. Все вищипується, брови їй не такі!
— Птахи півжиття те тільки й роблять, що вищипуються,— примирливо сказав Демид.— Сидить собі десь на могилі і вищипується, чистить перо... Бо це й для краси їм треба, і для здоров'я.
— Не довго вже вищипуватись, раз ото пише якийсь,— сказала Корнієва жінка, а стара мовчазна чабанка, мати Демидова, підкинула:
— Не ганьте, не ганьте дівчину. Може, то її вже судьба їй пише.
— Незчуєтесь, як після Клави і цій весілля гуляти,— сказав Корній ласо, мовби наперед смакуючи вже те прийдешнє весілля.
Горпищенко при згадці про старшу дочку, в якої заміжжя склалось не зовсім вдало, спохмурнів.
— Рано патякати про весілля. Ще від тієї зашпори не відійшли.
— Годі,— підвелася мати.— Набалакались. Спочивати Петрусеві пора,
І вже прибирають столи, пустіє подвір'я, вже одна по одній зникають з-під хати чабанські алебарди...
А степ сизіє, бузковіє, гасне. Вечірня зірка, далека невідома красуня, алмазно світить з неба на чабанське подвір'я, де в задумі походжає льотчик.
Не в хаті стелить синові мати постелю, стелить йому там, де він любить: надворі, на сухому духмяному сіні,— копичку ж ту батько недарма приберіг. Роздягнувшись у хаті, син виходить на подвір'я в трусах, у майці. Без мундира такий простий, такий свій: Тоня знову крутиться біля нього.
— Ну, давай уже, розшифруємо,— каже брат. Світла ще досить, щоб можна прочитати ту азбуку з крапок-тире, і Петро її читає вільно, як звичайнісінький текст: “Пише тобі той, хто в простори ефіру шепоче твоє ім'я. Щоб долетіло воно й до інших планет. Але не задавайся. Будь догадливіша. Твій навіки!”
— Що ж, вітаю,— весело каже брат, повертаючи їй листа.— Тільки ж тепер сама опановуй морзянку... Хоча наступного листа він тобі, певне, напише вже знаками давніх інків...
— Але ж хто, хто? — дівчина аж кулачки стинала, радісно нетямлячись.
— Ти знов за своє,— гримає на Тоню батько, підійшовши до них уже з ґирлиґою.— Марш звідси! Матері поможи он посуд прибирати...
А сина веде до копички, до розстеленого сіна, жде, поки син вляжеться. І мати підходить запитати:
— Не мулько? Не колеться?
— Ні.
— Ну, то й добраніч.
І обоє тихо залишають його — віч-на-віч із степом, із зоряним небом.
Південні ночі майже без вечорів, тільки захід одпалав — уже темніє раптово, небо вже — тьма космосу з крупинками зірок де-не-де. Любить він такі ночі безвечірні, і цю тишу, і якусь таємничість, гармонію у всій природі, їх, певне, любили споглядати мудреці — і халдеї, і елліни…
Спочиває степ, набирається прохолоди після денної сліпучої спеки. Місяць зійшов, прадавнє козацьке сонце, на якому тепер наш вимпел лежить... Лежить та жде когось, зарившись в космічній, не торканій вітрами пилюці... Хто знайде його? Хто першим туди полетить? Тиша, тиша, мов на дні океану. Океан місячної ночі розливається навкруги. І глибину тиші не зменшує ні сюрчання коника десь у траві, ні шелест тополиного вершечка... Як він любить цей зоряний степ уночі! Десь пісня тане далека, наче крізь сон. Повітря чисте, запашисте. А над тобою простір, всіяний зорями; світлою порошею курить Чумацький Шлях — шлях твоїх пращурів, що проходили тут чумаками в чорних дігтярних сорочках... Проходили і не знали, що над ними скрутились в спіралі галактики, а тепер і до них, до заглиблених в безвість галактик, сягає твій розум. Але чи справді сягає? Чи справді наш розум всесильний, всемогутній? Так, справді, справді! В найпотаємніші глибини оті космічні промінь думки твоєї проникне...
Вітерець дмухнув, і забриніли стебельця сіна, забриніла тирса тонко; навіть скошена, навіть ставши вже сіном сухим, вона продовжує співати по-степовому.
— Петрику? Ти ще не спиш?
Це Тоня. Не була б вона Тонею, якби й тут, перед сном, не навідала брата. Прокралась лисицею, присіла край постелі.
— Ти тільки не подумай погано про цього листа, Петрику, нічого такого не подумай... Я вже й порвала його. Це хтось просто пожартував.
— Ну, а хто ж таки автор?
— Не знаю, єй-єй. Трішки, правда, догадуюсь, та тільки я нуль уваги в той бік... Ось ти мені краще про себе розкажи... Про які-небудь випадки незвичайні, пригоди...
Зачувши пісню десь далеко, брат запитав:
— Де то співають?
— Мабуть, на п'ятому відділку... З ферми дівчата йдуть.
— Гарно співають. Ти питала, чи правда, що ми співаєм

читати