Завантажити

хоч, які ми є звідтіля, з висоти? Чи хоч видно нас? Чи як комахи? Як кузьки які-небудь повзаємо по землі?
“Не кузьки ви і не комахи,— хотів би відповісти їм льотчик.— І з найбільшої висоти бачу я ваші руки загрубілі і ваші обличчя, опалені вітрами, бачу вас в куряві чорних бур і в моросяних холодних дощах... Змалечку знаю ваш труд. Знаю, що праця чабанська зовсім не така, як дехто її собі уявляє. Бути чабаном — це не просто прогулюватись з ґирлиґою до степу та їсти кашу чабанську. Чабан — це той, хто все життя на ногах, кого спека продублює і осінні мряки пронизують до кісток і, коли інші ще сплять, ви вже з отарами виходите з кошар у мокрі поля, на свої цілоденні вахти...”
— Чабани — ви теж робітничий клас,— каже він їм.
— Чуєте? — охоче підхоплює батько.— Ми теж робітничий клас! А то ж хіба ні? І не тільки тому, що платимо внески профспілкові, а тому, що робочий день наш кінчається опівночі, а встаєш, ще й чорти навкулачки не б'ються.
— Кожне ягнятко через твої руки перейде,— ожвавів Демид, в якого де й глухота поділась.— Отару ведеш — не присядеш, все попереду та попереду! Все пильнуєш, щоб вона в тебе з-під п'яти траву брала.
— А коли стрижка настає! — вигукнув Корній.— Поту не менш проллєш, як інший біля домни!..
— Та ще й спецодягом нас покривдили,— скаржливо бубонить він до Петра.— Видали чоботи на два сезони, а в кошарах гнояка, ти ж знаєш яка... Там чоботи хай і залізні — за місяць згорять!
— Отож так ви свого домагаєтесь,— викрикнула Демидиха, люто червоніючи.— Директор троса до колодязя ніяк не випише! Посікся, порвався, днями як зачепило мого тетерю, мало з цебром в колодязь не потягло!
— Та й про пенсії пора подумати,— буркнув Демид.
— Кому? Нам? — з'яструбів господар.— Нам до пенсій ще — як до Москви рачки!
Жінки регочуть, регочуть і чабанята, і Тоня сміється, позираючи раз у раз на брата, як він на все це реагує.
— А у висоту... далеко ж ви літаєте? — питає згодом Корній, розчервонівшись носом.
Льотчик мружиться в веселій загадковості:
— Беріть відстань, що пройдете з отарою за добу, та поставте її сторч — ото й буде наша висота. Уявивши таку височінь, мати аж ойкає:
— Ой боже!
— Що ти божкаєш? — коситься на неї чоловік.— Не бог тепер, а Гагарін!
Він знову наливає келешки. Цілим товариством випивають за здоров'я льотчика:
— Лебединого тобі віку!
А за літньою кухнею-кабичкою, за кролятником сонце край степу сідає. Росте, розбухає в червоногарячій туманності. Погляди чабанів якусь мить прикуті до нього. Буває вечірня зоря золота, буває рожева, а ця ось багрянисто-туманна, червона, густа.
— Завітрюжить, видно, завтра,— каже Корній.
— А ось для нас ці прикмети вже не дійсні,— зауважує льотчик трохи сумовито.
— Чому ж не дійсні? — дивується батько.— Хіба вже не віриш?
— Не в тім річ. Лише до цього обрію, доки око вхопить, ці прикмети мають силу. А в нас інші радіуси. Нам що синоптик скаже.
На деякий час за столом настає тиша. Чути, як найменший Корніїв посопує на руках у матері.
Просто від отари підійшов з ґирлиґою ще один чабан — Микола Карнаух, високий худий чоловік без лівого ока, що витекло на фронті. Сяк-так пригостившись, Карнаух підсів до старшого чабана, і чути було, як він стишеним голосом розповідає про якусь “оту”, що “знов не пасеться”, що “заскучала чогось”,— йшлося, видно, про хвору вівцематку. Карнаух незабаром знову пішов до отари, а Горпищенко після цього був уже не в тому настрої, як перше, палив цигарку, мовчав.
Тоня, пересівши до брата, схилилась до нього в таємничості, щось зашепотіла над вухом, хоч про її тайни тут вже всі й чабанята знають.
— Як добре, що ти приїхав,— чує брат її гарячий шепіт.— Допоможеш мені одразу загадку розгадати... Разом з твоєю телеграмою листа ось одержала.— Тоня при цьому показала йому з-під вирізу плаття кінчик зім'ятого листа і, показавши, знов заховала глибше на грудях.— Чудасія — не лист: одні крапки та тире!
— Азбукою Морзе? — догадався брат.— Це здорово.
— То з космосу листи нашій Тоні йдуть,— жартує Демидиха, розвеселившись.— Хто ж хоч він?
— Це, мабуть, той, що по радіо Тоню вітав,— приколисуючи дитину, сказала Корніева молодиця і потім звернулась до льотчика: — Ціла ж тут історія в нас була, Петре... Сидимо отак увечері, слухаємо радіо, аж раптом звідти, з приймача, голос хлоп'ячий:
“Тоню, Тоню! Ти чуєш мене? Яку тобі пластинку поставити?” Кашлянув, засміявся і поставив “Верховину”...
— Знає, шибеник, що саме Тоні найбільше подобається,— докинув Корній.
— Пустощі то все,— сказав батько суворо.— Краще про науку думала б.
А мати теж докірливо кивнула на Тоню:
— Оце ж такі тепер учениці пішли. Екзамени заходять, а їй хоч би що, дівування вже на умі...
— Хіба ж я просила мені писати? — вигукнула Тоня ображено.
— Такі листи, та ще зашифровані,— це теж наука,—

читати