Завантажити

приморське, над нею весь час гуркоче. Влітку і взимку. Вдень і вночі. І людям всього радгоспу, всіх відділків (що вона їх по давній пам'яті ще зве хуторами) доводиться вічно жити під цим бентежливим гуркотом. І хоч інші уже, може, до цього й звикли, вважають це природним, адже поряд полігон, до якого здалеку летять чиїсь сини на свою грізну роботу, а вона, льотчицька мати, все ж ніяк не може звикнути до цих гуркотань, вибухів, струсів. Вона ж бо ще пам'ятає інше небо, те небо, що озивалося до людини тільки перекатами грому, протягом літа тільки орли в ньому та шуліки кружляли тихо, беззвучно. Коли квочка занепокоїться і курчата грудочками покотяться по двору, так і пильнуй,— то вже в небі орел чи шуліка завис.
— Супутники... Ракети... А мені ще ж впомку, як ми побачили вперше яроплан,— каже Демидова мати, стара костиста жінка, до якої туляться онуки з обох боків.— На панськім току саме молотили, а він летить... І молотарку спинили, стоїмо, та хрестимось, та все дивимось, як він поволі-поволі по небу пролітає...
— А тепер блись! гурк! — і вже він там, де мороз сизий, хоч на землі в цей час жарота сорок градусів,— аж хвальковито виголошує за сина Горпищенко-чабан.— Мені, чабану, і то дух перехоплює, коли він ото вгору на небо дереться... Стоїш, дивишся, а він поліз і поліз кудись аж на сьоме небо... Росте сила, ростуть швидкості, та тільки чим воно все це скінчиться, сину?
— А тим,— тамує посмішку син,— що літатимем ще швидше. І далі. І вище. Може, навіть зовсім без крил. А крила нам зостануться лише на спомин, як вам брейцара. Або як морякам зостались на спомин від минулих часів паруси.
Чабан лівої руки Демид, контужений з війни і відтоді глухуватий, лупає очима, щось хоче спитати.
— А це правда, Петре, що і кров із шкіри виступає, так тебе тисне на тих швидкостях? — нарешті запитує він.— І що, буває, й непритомніє ваш брат?
— Зі мною не траплялося. Якби трапилось, то з вами тут чарку не пив би,— сказав гість жартома, але після цього тінь якась промайнула по обличчю, ніби згадав щось зовсім не жартливе і для них далеке.— Бувають, звичайно, перевантаги, так тебе вдавлює, аж в очах темніє, а потім... Коли льотчик уже влітався та добре відчуває літак, нічого йому не страшно. Був, правда, у нас один курсант, намучилися з ним: землі боявсь. Йому приземлятись, а він схопиться за ручку і просто сік з неї чавить.
— Ну й що з ним? — спитала тривожливо Корнієва жінка.
— Відчислили.
— Може, й тебе, сину, відчислять? — несамохіть вихопилось у матері.
— Не ті вітри дмуть, щоб відчисляти,— заперечив батько.— Та й чого ради? Молодий, здоровий, тямущий... Я ось на що вже, а й то часом душа тенькне: хоч би раз! Раз хоч би піднятись туди, де й птах ніякий не бував... І ти, стара, гордилася б краще сином, подумай: щодня в небі!
— І щодня... на волосинці.
— Хто не рискує, той шампанського не п'є,— вкинув Корній, а молодиця його, що напіводвернувшись годувала грудьми малого, так глипнула при цьому на чоловіка, що він аж зіщулився, бо — всі знали — рука в Корніїхи важка і не раз вона витягала господаря за чуба з чайної на Центральній.
Тоня підсунулась ближче до брата.
— Сіробаба казав, що коли вперше без інструктора вилітаєш, то в повітрі співати хочеться. Кожен курсант, каже, в першім польоті співає, це правда?
— Хто співає, сестричко,— всміхнувся брат,— а хто й плаче.
І, погасивши усмішку, він став знову серйозним, зосередженим. Сидить, мовчки дивиться крізь тополі на чабанські ґирлиґи, що, мов алебарди, висять рядком під хатою на білій, освітленій призахідним сонцем стіні і їх злегка коли-не-коли погойдує вітерець.
Батько щось роздумує, потім каже присмучено:
— Діди й прадіди пішки ходили, хоч, мабуть, не один в душі сокола носив.
Міг би він ще сказати, як синова крилатість скрашує і його буденне чабанське життя, міг би розповісти, як уночі, коли зорі в польоті розтинають темряву над степом (аж не одразу розбереш, чи зірка то, чи літак), він, ведучи отару, шукає в зорянім просторі і синову летючу зірку; як і вранці, коли сріблясті реактивні, вихопившись десь із приморського аеродрому, стрімко йдуть у височінь і тягнуть угору білі стрічки, він думає, чи то часом не син пролетів та й розписався тасьмою в небі над рідним вранішнім степом. Міг би розповісти, як жде свого сокола у відпустку і як святкує нарешті душа його, коли син отак, як зараз, сидить під тополями у чабанському товаристві, самою своєю з'явою змінивши одноманітність батькового життя.
— Крім тебе, Петре, всі ми тут зібрались такі, що ніколи в житті не літали,— оглянув своїх побратимів Демид.— Той глухий, той кривий, той ребер недолічується, куди нам до літання... Люди, що не літали,— це ж диво для тебе, Петре, га?
— Серед тих, що пішки ходять, теж люди різні є: і безкрилі й крилаті.
— Це правда. Всі ми, піхота, війни скуштували,-— підтвердив Демид не зовсім улад і знову допитував: — Розкажи

читати