Завантажити

відтиснувши хлопця, Тоня вільно змостилася поряд із ним, а помічати — не помічає.
А Віталик цей вартий більшої уваги, дарма що ото ніяково щулиться біля Тоні та ховає розгублену усмішечку в долоню, вартий вже хоча б тому, що не раз витягував Тоню за вуха по фізиці та математиці... Навдивовижу тямковитий хлопець: і вчиться добре, і руки має просто золоті, для домогосподарок свого кутка він в техніці авторитет найвищий. Полагодити примус, керогаз, замінити розетку? Біжи гукай Віталика Рясного. Треба комусь поставити антену над хатою, заглянути в радіоприймач,— знову ж кличуть свого покладистого механіка, і він іде на цей промисел безвідмовно, працюватиме до ночі, поки не зробить що слід. Подобається йому копатися в усьому та вигадувати різні штуковини. А дома там у нього просто чудеса: цієї весни він сконструював у себе якусь особливу телевізійну антену, таку, що ловила що йому заманеться; з усього кутка стали бігати до Віталика дивитися на те диво, на ті випадкові блукаючі зображення, що то одне, то друге раптом промайне по екрану, невідомо звідки і взявшись: той каже, грецьке, той — італійське, а той півжартома висловлює догадку, що це, може, з Марса. Так було, аж поки не дізнався про це товариш Яцуба, відставник.
— Ти, мілєйший, лови, лови, та знай що,— якось насварився він на Віталія.
Хлопцеві б промовчати, а він відгризнувся:
— Ви мені не указ.
— А хто ж тобі указ? Ти, чого доброго, станеш весь світ ловити?
— Якщо вдасться — ловитиму.
— А дозвіл? Хто дав тобі на це право, мілейший?
— А хто дав вам право чіплятись до мене?
— Не тобі питати мене, молокосос. Я по праву старшого з тобою говорю. І настійливо раджу: поверни антену куди слід. Віталій тримався вперто, але кінчилося тим, що майор кудись подзвонив, кудись написав і таки домігся того, що хлопець мусив переробити антену й направити її на свій обласний телецентр.
— Оце наспівались, мілєйший,— підморгує до Віталія Грицько Штереверя, вкублившись між дівчатами, і всіх розсмішило це його “мілєйший”, бо знають, в чий город камінець; одна Ліна, ображена за батька, глянула на Штереверю гостро, серйозно:
— Хочеш, щоб я встала? Зупиню машину й зійду!
І сміх ту ж мить припинився, а Тоня, щоб загасити інцидент, вигукнула буйно:
— Гляньте, відьма наша нас доганяє!
“Відьма” в її устах — це ота пузата цистерна-молоковоз, що від самої Центральної кушпелить услід грузовикові, далеко блищить з куряви написом “МОЛОКО”, хоч зараз вона везе звичайнісіньку воду.
В повітрі вже багато чайок, що мчать мовби навперегінки з грузовиком; великі, сліпучо-білі, вони летять гінко, розмашисте, поспішають невідхильно у степ на роботу.
— Ось вони, наші трудівниці,— каже Алла Ратушна, задерши в небо своє маленьке, в ластовинні личко.— Я читала, що в якомусь місті стоїть пам'ятник чайці...
— Чайкам? Пам'ятник? — недовірливо витріщається Штереверя.— За що така честь?
— За те, що врятували людям поля від нашестя сарани. Хіба за це не варто?
Дедалі більше чайок. Видовище вражаюче, мальовниче : безмежжя хлібів, а над ними — безліч білих крил у польоті... Мигтять, віражують, на льоту хапають, здзьобують кузьку з колосків. А грузовик їм, мабуть, здається суденцем, так і шугають над ним крилато-білі чорноголові красуні...
— Знаєте, як вони звуться? — вихоплюється Марійка Ситник, жвава, кирпатенька.— Середземноморські!
— Невже вони аж звідти? — Тоня чи не вперше за дорогу обертається до Віталика.
Хлопець відповів глухо:
— Вони і в нас на Смаленому гніздяться. При згадці про Смалений весь гурт хлопців і дівчат з сміхом звертає погляди на Кузьму, свого атлетичного складу однокласника:
— Ось кому Смалений впомку!
— Ось хто до нових віників його пам'ятатиме!.. Острів Смалений, найближчий із цілого архіпелагу островів, що належить державному заповіднику, вони відвідали ще пуцьверінками-п'ятикласниками під час однієї з екскурсій, що їх любить організовувати незмінний їхній біолог Василь Карпович, який і зараз їде з ними, тільки сидить не в кузові, а поруч з водієм, у кабіні. А тоді він пішки, походом повів їх на Смалений, який зветься так тому, що колись там баклани жили, влаштовували свої пташині ярмарки, і коли сідали, то стільки їх було, що острів ставав від них справді як смалений. Під час їхньої екскурсії бакланів на Смаленому вже не було, зате чайок та крячків не злічити, вони там гніздилися величезними колоніями. Коли баркас з юними екскурсантами причалив до острова і вони висипали в його зарості, то ціла хмара — біла! криклива! — знялась над головою, сонця не стало видно за птаством, що не переставало літати й кричати весь час, доки дітвора перебувала на острові. Крім чайок, були там качки-крохалі, і качка сіра, і велика, така славна пеганка, і морські голуби... Ідеш, а на землі ніде ногою ступити: гнізда, яйця, голенькі пташата плутаються в траві, одні вже вбираються в пух, а ті лише

читати