Завантажити

своєї молодиці і, тримаючись за щоку, став скаржитись льотчикам: — Отак нас лікують! Приїхала аж із області санітарною летучкою якась швигалка: “Товариші чабани, може, пеньки в кого, підходьте”. Оце, думаю, увага до чабана. Всіх чабанів по кошарах об'їжджає, на місці зуби рве, без відриву від виробництва... А в мене якраз пеньок кутній озивається... Починайте з мене, кажу. Запрошує вона мене в свою летучку, велить хапатися за якусь перекладину: тримайся, чабане, міцніше! А сама тим часом запалила спиртівку, щипці туди раз! два! — все чин чином, і хоч сама тонкорука, а як вхопила за корінь, то так скрутила, мов добрий дядько. Аж затріщав, всю щелепу, здавалось, вивертає... А болить — криком кричав би... Відпльовую кров та лаюсь — чого, мовляв, не заморозили, чи, може, думаєте, як чабан, то йому й не болить? А вона: пробачте, забула захопити те, чим заморожують, зараз поїду, миттю привезу. Та як чкурнула, то й досі везе... Ну, що про таку сказати, га?
— Бо їй хлопці в голові, а не ваші чабанські зуби,— каже Демидиха сердито.
— Не один же ти в неї, Корнію,— заступається за лікарку Демид.— Скільки тих хворих тепер... Фронти, окопи, голодовки — все вилазить боком... Приїхала, попрактикувалась — і далі.
— Не має вона права на мені практикуватись,— обурено вигукнув Корній, вже кутуляючи.— Вимагатиму тепер, хай замість пенька цілу щелепу мені вставить. Тільки ж як її знайти? Тоню, ти там не бачила на Центральній тієї швигалки?
— Не до неї мені було,— блиснула Тоня до всіх своїми горіхово-карими.— В мене екзамен був!
— Ну як? — поцікавився батько.
— Можете привітати. Хоч і жарко було, а здала!
— Що ж ти здавала?
— Твір,— засміялася Тоня і додала багатозначно: — На вільну тему!
— І написала його, мабуть, азбукою Морзе? — весело зауважив брат. Тоня зайшлася рум'янцем:
— Ти вгадав.
Матері не подобалось, що вони розмовляють якимись натяками та загадками, і, осікши дочку поглядом, вона звернулась до сина:
— Ти ж, сину, хоч пиши частіше. Та більше описуй про себе. А то он і в госпіталі лежав, і рука була в гіпсі, а ми про те аж коли дізнались... Розказав би хоч тепер, що в тебе з рукою було?
Льотчик мовчки переглянувся з сивуватим своїм командиром і почав неквапом нарізати на сковороді яєчню.
— Нічого страшного, мамо. Рука нормальна. Зрослася як слід. Бачите, пальці всі працюють.— Повеселілий, він ворухнув у повітрі пальцями, демонструючи руку матері.— Рука як рука. Така, як і до того була. Не довша й не коротша.
— І хабарів не бере,— підкинув один з льотчиків. Всі засміялися за столом, а найбільше ці останні слова батькові припали до душі. Він аж плечі розправив від гордощів за сина, за його руки, що можуть ламатися, а не безчестять батька, як буває в інших... Коли в кого нероби та хапуги часом виростають, ресторанні лобуряки в сорочках розцяцькованих, то його син знає, для чого живе, він недаром їсть хліб народний...
— А своєму командуванню передайте,— насурмлено каже батько,— що ми тут теж не трава, не затулили нам світ овечі хвости... Бачимо, що й до чого. І трудимось теж на совість. Бо краще вже згоріти на роботі, ніж заіржавіти від неробства.
Демид тим часом, підсунувшись до свого сусіда-льотчика, мовчазного, білобрового, якого товариші називають просто Павликом, починає настирно допитуватись, чи не знає він чого про теперішню долю якогось генерала Іванищева, з яким він разом воював в сорок першому в оточенні... Мало не з кожним приїжджим заводить Демид мову про того свого генерала і дивується, що ніхто про нього не чув і не знає, хоч генерал був справжній, не покинув солдатів у біді. Не чув про нього й Павлик. Слухаючи Демида, він не зводить погляду із Демидового Мишка, який, мовби зачманівши, стоїть перед ним, вп'явшись оченятами в одну точку, а тією точкою є значок у Павлика на грудях, значок у формі маленької бомби, що, наче крапля, ось-ось капне додолу.
— Чого ти дивишся? — нарешті не витримує Павлик.
— Скажіть, а бомба важка?
— Нелегка.
— Це в нас мудрець,— зауважує Демидиха з ласкою в голосі.— Вчора підійшов до мене, в одній руці пташеня, а в другій іржавий патрон, ще й куля стирчить у ньому... “Скажіть, мамо, що важче: куля чи голуб?”
— Це дійсно запитання,— ледь усміхнувся Уралов своїми блідими губами.— Не одразу й відповіси...
Ще не встали вони із-за столу, як задеренчав у повітрі пропелер над самою хатою, крила гойднулися, вітаючи товариство льотчицьким привітом: Сіробаба прилетів. Вже видно з кабіни голову його в шоломофоні, і чорні вуса, і білозубу посмішку...
— Можайський прилетів! — посхоплювавшись із-за столу, загомоніли льотчики.— Батя вітчизняної авіації!
І загукали в повітря, вказуючи Сіробабі просто на стіл:
— Сідай! Сідай!
Для Тоні це було мов кіно дивитись, як Сіробаба, посадивши неподалік свого “кукурузника”, вилазить з кабіни, сплигує на землю, здирає з голови шоломофон і вже

читати