Завантажити

друзі,—глянув старший на своїх льотчиків,— нам нічого не лишається, як тільки подавати командуванню рапорти та переходити на переучку до Сіробаби. Візьмеш?
— Ще буде час — всі ви перейдете на мирні крила... Ще разом доставлятимемо курчат на Марс.
— На отаких таратайках? — всміхнувся Павлик. Сіробаба любовно глянув у бік свого зелено-сірого літака, біля якого вже крутилася чабанська дітвора.
— Якщо по суті розібратись, так оце в мене якраз і є справжній літак. Бо він тобі не болванка яка-небудь, він з крилами, створіння дійсно крилате! І хоч з мого польоту земля не кругла і не в голубому ореолі, але й з такої висоти, запевняю вас, вона чудова! Летиш і милуєшся всім: і сріблястою нехворощю, і лісосмугами, і ворохами золотими на токах, і білою дівочою косинкою, що майне десь в куряві... Ну, і, звичайно ж,— він підморгнув до чабана,— оцими вашими тополями, що п'ятикутне в небо ростуть.
— Сіробабо! Та ти ж поет! — вигукує Корольок, а Павлик спокійно зауважує:
— Це він тут поетом став, а в нас йому, пригадуєте, скільки разів перепадало за вибрики в повітрі, за його авіакозакування...
— І все ж ваші літаки красивіші,— каже Тоня до брата, мовби втішаючи його.— Правда, що ви могли б через океан — туди й назад — без заправки?
— Тобі це треба? — покосився на дочку чабан Горпищенко і, відсунувши склянку з недопитим шампанським, важко поклав на стіл свої вузлуваті руки.
А Демид палив цигарку за цигаркою та сумовито розмірковував:
— Марнотратство яке на світі, ох, марнотратство... На самі тільки бомби скільки тих грошей дурно йде. Один ось він за путнє діло взявся,— кивнув Корній на Сіробабу.
Льотчик з посрібленими скронями, видно, був ображений цим, прикипів до Корнія гострим, пронизливим поглядом:
— Ви були на фронті?
— Був.
— Скреготали зубами по окопах, що авіація вас не прикриває? Отож. Хотілось би й нам, як Сіробабі, штурмувати плодожерку та бур'яни, а доводиться замість того важкі бомбардувальники піднімати в небо. І піднімаємо, бо треба, бо ми з тих льотчиків,— голос його задзвенів,— що на “фанері” літали, в сорок першому шматка броні на нас не було. Зуби кришились від люті, а що ми могли? Скільки нас, окутаних полум'ям, на очах військ в повітрі вибухало, на деревах зависало,— біліє десь на узліссі тільки грудка оплавленого дюралю після нас,— різко закінчив він і аж побагровів від внутрішнього збурення.
— Та я що,— прокутуляв беззубо Корній.— Треба так треба.
— Дітей жалко,— зітхнула Демидиха. Після цього всі сиділи замислені, примовклі. Старший льотчик щокою сперся на стиснутий кулак, затуманився в своїй невеселій задумі, мовби казав: знову політ. Але ж і не може бути інакше, бо десь там такі, як і ми, льотчики готові — з першої команди — підняти в повітря ядерний вантаж... Чи дума його була про фронтових льотчиків — скільки їх знав за війну! — полетять отак удень або в місячну ніч, і немає, не вертаються. Мертвими він їх не бачив, і тому часом ночами здається, що десь і досі літають вони, молоді, вічні, у місячнім зорянім небі...
Секунди йдуть. Командир глянув на годинника, інші глянули теж, і, обмінявшись поглядами, льотчики разом підвелись, стали дякувати хазяйці.
Знову бортова валізка в Петра у руці.
— Ти ж там межу не перелітаєш? — напутньо глянув батько на сина.
— В нас, тату, без порушень.
— Тож-то.
І вже, як у нелегкому, сліпучому сні, ідуть батько, мати й Тоня з льотчиками до колодязя, бо треба ж Петрові напитися з нього на прощання, щоб не забував дороги додому. В земну глибінь, де видно клаптик неба степового, поволі-поволі опускається торпеда-цебро і так само поволі підіймається звідти, важко перехлюпуючись. Вже ось вона стоїть зверху на бетонному крузі, і свіжу воду, добуту з глибини, пронизує сонце. Аж очі ріже цебро своєю яскраво-червоною оболонкою, мокро вилискуючи на сонці. Мовчки п'ють усі, п'є Петрусь, п'ють друзі його льотчики, п'є й Сіробаба, обійнявши руками цебро, аж крапельки зостаються на його чорних пухнастих вусах.
Потім Сіробаба запускає свій біплан. Всі дивляться, як курява здіймається від його гвинта, ціла хмара куряви ховає в собі Сіробабу разом з його літаком, і потім уже в повітрі з цього курявного хаосу раптом виринає — крилате! Помахавши крилом усім, що стоять біля колодязя, він бере курс на столицю радгоспу — Центральну, а льотчики, попрощавшись, сідають у свій відкритий новенький армійський автомобіль, і голос матері клекоче хвилюванням, коли вона каже:
— Час добрий.
І вже їм шляхами розгінними стелеться степ. Помчали в напрямі полігона, і, доки їдуть, віддаляються в глибінь степову, молодий Горпищенко, озираючись, все бачить біля колодязя в полудневій сліпучості матір, і Тоню коло неї, і розкошланого, без картуза батька. Він стоїть на узвишші коло цямрини, а поруч, на сталевому тросі, яскраво жаріє, палає на весь степ червона, як серце, торпеда.
 
IV
ЛУКІЯ, ГОЛОВА

читати