Завантажити

Горпищенко. Замордований такою роботою, вийдеш з кошари, і аж водить тебе... чабанський “вальс” мимоволі танцюєш... Зате ж навесні, коли степ тюльпанами цвіте, а ти виведеш отару на простір, стоїш біля овечат, а вітер струмує, купає тебе, співає у травах. Хіба ця робота не може зробити людину щасливою? Ґирлиґа? Ну й що? Колодязь оцей — моя світлиця. То моє життя на цій планеті! Хай інший живе інакше, а я так його проживу!
— Ну, то як, Михайле? Будеш чабаном? Хлоп'я задкує від Горпищенка:
— Я льотчиком буду... Як Петро ваш...
— Ага! — хихикає Корній.— Під стіл пішки ходить, а вже й воно розібралося, де вершки, а де відвійки.
— Нащо ж тобі льотчиком? — допитується Горпи-щенко.— Куди ти летіти хочеш?
— На Місяць.
— О! Ти щось там забув? Чи чого?
— Не знаю.
— А дуже хочеш?
— Дуже!
І хлоп'я, вважаючи цю обтяжливу бесіду вичерпаною, дременуло знов до свого гусака.
— Літати, всім літати,— розмірковує вголос Горпищенко.— Само ж не зна, що йому треба на тому Місяці, а вже заміряється... Вже щось його тягне туди, кудись воно поривається...
— Менше б поривалися, легше б на світі жилось,— бубонить Корній.— Для школярів та студентів — всі оті поривання, поки лиха ковшем хапнуть та порозумнішають... Спокій, тиша, достаток — ось що для людини треба. Скільки й живу — то те, то інше людей баламутить. Хочу знати, що вночі ніхто не постукає і не загадає збиратись... Самих ляше виконавців скільки за життя перебувало під моїми вікнами, перед скількома начальниками цей Корній навитяжку стояв... Той тебе вчить, той наказує, той повістку вручає... А ви мені спокою дайте. Нічого не прошу, ви прийшли на світ, щоб пожити, і я прийшов пожити, тож не чіпайте мене. Роботу роблю, профспілкові плачу, а що я думаю, яке кому діло? Може, моя чабанська радість — це просто отака он тополя, а під тополею стіл, а на столі пляшка... Холодок, затінок, і я там після роботи сиджу, п'ю свою чесно зароблену чарку...
— Мало цього людині, мало, Корнію,— каже Горпищенко.— Ось вони, сини наші, їх стограмовим щастям не вдовольниш... Уже їм тісно на землі, до інших планет пориваються, в ореолі хочуть свою землю побачити. Спитай його, нащо йому той ореол? Нащо ті планети? Ти щастя шукай, правди в усьому дошукуйся, а не нових світів! Та тільки якраз в тому шуканні, може, і щастя його найбільше... Така вже, видно, природа людська: відімкнув дев'ять замків, хочеться відімкнути й десятий... На що ось я, в якому вже віці, а й то стою іноді в степу, задивлюся в небо і — аж признатися соромно — самому політати кортить. Хоч би один-однісінький раз отам, де вони бувають, й собі побувати... Ну, хай би там парубком був — то й не диво, а то ось скільки живу, стільки й бентега в душі, і кудись тебе тягне, чогось прагне душа... Живеш тут, а надить тебе нетутешнє, краї далекі і як люди далекі живуть...
— А опинишся там — все обернеться навиворіт.
— Це вірно. Під час війни, коли в Будапешті я, у Відні снаряди возив, ох, як звідти сюди поривався, до цих наших, Корнію, степів. Кляті солончаки, а й за ними скучав. Ну, а ці простори, це небо хіба забудеш...
Старий випростовується, погляд його розбентежений, він помітно навіть схвильований: чабан здавна чулий до неї, до цієї одвічної краси степу.
— Крутить, ой крутить же, стерво.— Корній знов скрушно мотає головою: то зуб йому крутить.—Хоча б оце краплю спиртоміцину на корінь, може, занімів би... Та, видно, забули про нас,— це він про те, що їх снідати довго не кличуть.
Ради льотчиків, що приїдуть снідати, там, здається, буде сьогодні каша чабанська, хоч, звичайно, баби навряд чи приготують її так, як це зробив би сам Горпищенко. Власноручно варити кашу вожак чабанський береться лише в особливих випадках, але коли вже він почне, то чаклуватиме біля неї, нікого не підпускаючи, приготує, присьорбне, а відставивши з вогню, ще і в кожух закутає, щоб допрівала; приготувавши, ще ж і прихвалити зуміє, гордий своєю роботою:
— Такої каші ні в якому ресторані не покуштуєш, вона в кожусі варена!..
А поки що в Корнія кишки грають і настрій у нього явно підупадає. Відставивши лопату, він починає звично скаржитись на сонце, що з самого рання вже пече, на клімат, що помітно змінюється на гірше...
— Догралися з природою: літо зійде — дощ не покрапає, взимку снігу не побачиш... Буйні зими які були раніш, де вони тепер?
— Всіх перевиховали, кажуть, і сонце активнішим стало,—жартує Горпищенко і підохочує напарника: давай уже доб'ємо.
І вони знову беруться за лопати, засипають багнюку довкола ринви сухою землею, вирівнюють, бо вівці аж яму вибили на тій місцині, де був колись горбик. Хоч які маленькі ратички, а пилинку за пилинкою рознесли від колодязя землю по степу, і доводиться знов підсипати, зарівнювати. Зате як прийде отара, то й не впізнають вівці свого водопою: де вчора місили багно, сьогодні стало сухо та чепурно, а скособочену сталеву їхню ринву хтось

читати