Завантажити

мороз, в той час як земля дихає теплом повного літа і коники в траві сюрчать... Хіба ж уявити було прадідам, що він порухом руки пускатиме в дію сили фантастичні, ламатиме небо пекельним гуркотом двигунів і що й власний свій організм він піддаватиме нечуваним випробам, зазнаючи таких перевантаг, коли на якусь мить навіть непритомнієш у польоті, приладів не бачиш, а тоді прийдеш до тями — глядь: є швидкість! Є потрібна швидкість... Якщо ж є швидкість — є життя! — в льотчиків це так.
Відстань, що її проходили чумаки протягом цілого літа, він долає за один рейс, буває, хлопці не встигнуть зіграти й партію в шахи... І все ж в душі він глибоко пишається своїми предками, мужніми людьми, що крізь чуму, крізь безводдя, крізь степові швидко-йдучі пожежі прокладали дорогу на кримські озера, копали по путі колодязі, несли сюди життя. І коли до нього приїздять товариші з полігона і після спеки розкошують тут свіжою водою з колодязя, не забуває молодий Горпищенко весело згадати добрим словом того свого невідомого пращура, який цей колодязь викопав у степу, а батько, якщо він тут присутній, ще й додасть:
— Добре діло за людиною ніколи не пропадає. Яка краща спадщина, яке більше багатство може бути для чабана, ніж цей колодязь, круглий, просторий, з вінцем жовтого ніздрюватого каменю, щільно вкладеного, злеглого так, ніби від природи...
І чабан береже його. Уважно стежить старий Горпищенко, щоб все тут було в порядку — і в колодязі, і біля колодязя. Кінчивши клопотатись із тросом та цебром, вони беруться з Корніем лагодити ринву-корито, в яку деколи, трапляється, аж вівці заскакують, так вона осіла, вгрузла в землю від власної ваги, бо зроблена з важкої двотаврової балки, яку свого часу тягли сюди з садиби Центральної трактором. Користуючись домкратом, чабани підважили спершу один її край, підклали цегли, потім підважили другий таким самим чином, вирівняли, і тоді Горпищенко випростався, змокрілий, повеселілий на виду:
— Бачиш, Корнію, не так силою, як умом підняли таку вагу... Стоятиме і при внуках... Ще, може, коли-небудь і нас хто згадає...
— Таких, як ми, не згадують,— пробубонів Корній, тримаючись рукою за зуби, що знову йому розболілись.— Ми — трава.
— Дурниці мелеш,— заперечив Горпищенко.— Чому трава? А що без нас було б тут? Чи пив би хто воду з цього колодязя? Давно б його замулило, занесло... А так весь степ п'є.
— Пити — п'ють... А ми? Хіба так людині жити? З молочаю в чайну та звідти знову в молочай, знов до ґирлиґи...
— А що, як ґирлиґа? — скипів Горпищенко.— В наш час ґирлиґа й ракета поруч стоять!
Це він має на увазі ті сріблясті літаки, що ними вилискує степ полігонний, та тих командирів, що часом звідтіля заїжджають до нього і шанобливо здоровкаються з старим за руку, і не тільки тому, що він знатний чабан і нагороджений — ще до війни — за свою працю орденом та вміє, як ніхто, варити “кашу в кожусі”,— найбільше ж за розум вони поважають старого, за вдачу його та ще, звісно, за сина. Нікого з чабанів так далеко не пускають з отарами на територію полігона, як Горпищенка, лише йому (якщо тільки тихо там) дозволяють заходити з вівцями туди, куди іншим зась. Так принаймні Корнієві здається. І його трохи аж ревнощі беруть на свого бригадира та на його дружбу з військовими.
— Чого ж тоді, по-вашому,— звертається він до Горпищенка,— так мало охочих іти до нас, щоб вік з ґирлиґою калатати?
— А давай ось Мишка спитаємо,— посміхається Горпищенко і підгукує Демидового козарлюгу, що неподалік воює з гусаком.— Втри носа, Михайле, і відповідай: чи хотів би ти бути, ось як я, чабаном?
Хлоп'я мовчить, сопе носом, видно, запитання застало його зненацька.
А Горпищенко думає тим часом про свої вічні чабанські незлагоди з дирекцією, про чоботи, що їх цілу зиму палить гнояка в кошарах, та про ту лихоманку, що настає для чабанів, коли починається стрижіння овець, з яким вони оце тільки недавно впорались. В трудовому чабанському сезоні стрижіння — це робота найвищої напруги, весь радгосп тоді як у штурмі, стригалями йдуть і комбайнери, і шофери, й чабанські жінки, бо чабанів для цієї роботи не вистачає: тисячі ж овець! Каторга, пекло, найважчий це труд, навіть при механізації. Цілоденне мекання, духота, запах сірки, жиропоту, крові, карболки... Стригалі, мотористи, точильники — всі чадіють від спертого повітря, від овечої сірки, піт заливає очі, тричі на день люди мусять бігти до оцього колодязя, обливатись водою, як прокатники на заводі... Комбінезони їхні — це одна мазута, ніхто й прати не береться, темп роботи такий, що нема коли тобі й слова вимовити, ніколи жартом перекинутись.
Жодного зайвого слова, жодного зайвого руху.
— Ніж! — гукаєш, і це означає — давай ніж.
— Руно! — і це означає — забирай руно. Якщо ти фахівець абиякий, то, тільки електромашинка загуде, овечка в тебе рветься, б'ється під руками, мусиш її в'язати. А найвищий клас — це коли стрижеш і не в'яжеш. До таких належить він,

читати