Завантажити

круглі, пташині очі Джона, ловив у них неясну небезпеку для себе, відчував, як кожне Джонове слово зав'язує нового вузлика на якійсь, не видимій йому поки що, сіті, і не знав, як уникнути її. Просто встати і піти?
— Яке дільце? — запитав, хоч вже майже догадувався. Джон прихилився ще ближче.
— Від пристані вгору — сходи, вони огороджені металевими перилами. Бачив? От. Підходиш з того боку, од складів, береш у якогось піжона чемоданчика й рвеш кігті, тобто жмеш за пакгауз. Поки він гикне, поки перелізе... Ні, ні, чемоданчика береш не ти, — притиснув рукою тремтяче Олегове коліно. — Ти тільки кричатимеш. Неначе в тебе вже стирили чемодана. Та його ж і вкрали насправді?—Джонові очі дивилися непорушне, але в них гойдалися холодні каламутні хвилі. Навіть Олег, який у своєму житті ще не розгадав жодних очей, зрозумів — хвилі ті топлять жорстоко і тихо, без плескоту. — До тебе прибіжить лягаш, а цього від їх тупості й вимагається. Бо він з того боку стримить. Треба, щоб там його не було. Ну, складе актика... Бачиш, робота в тебе аристократична... Пс-с... — крутнув він білками, бо до них саме підійшла офіціантка.
Джон розрахувався, вони вийшли на вулицю.
— А шкуру — на двох.
Страх вже майже зовсім остудив Олегові голову, вивіяв хміль. Він стояв під акацією, обривав по одному дрібні жовті листочки, кидав під ноги. Язик йому ніби скам'янів, руки тремтіли.
— Я... не зумію... — врешті здобувся на мову. — Ще ніколи...
— Кричати не зумієш? Го-го! Мабуть же, в шкільному драматичному гуртку грав? Ти й ножика спочатку не вмів продати, а прикрутило...
— Ножик... Мій. — Олег дивився в непорушні круглі Джонові очі, очі нічного птаха, і душа його звивалася в безжальних сталевих кігтях страху. Ще мить, і вони роздавлять її. — Олегові прикро і гидко за свій страх, і нічого не може з собою вдіяти. Врешті, зібравши воєдино всю волю, рвонувся душею.
— Не буду!
Двоє чоловіків, що саме проходили неподалік, подивились на них, зглянулись поміж собою і пішли швидше.
— Пс-с, — прошипів Джон, — чикі-рікі. З крапочкою. Не будеш! А за обід мені заплатиш чим? Скидай бюстгальтер, — смикнув за теніску.
Олег злякався. Як йому залишитися без теніски? Тоді він не зможе навіть вийти на вулицю.
— Я заплачу. Зароблю десь...
— За одну ніч? Мені на ранок треба гроші. Хіба підеш наймешся до лягаша в поміч! Обгавкуватимеш. Тільки це не легше. Ну, до завтра. Дивись же — о восьмій ранку. На долар.
Олег не встиг отямитись, як Джон тицьнув йому в долоню металевого карбованця, м'якою, скрадливою ходою почимчикував через площу. Хлопець дивився йому вслід осклянілими очима. Долоню йому пропікав карбованець, страшна печатка майбутнього злочину, груди все так же стискувало холодне кільце. Він не знав, як скинути його.
“Долара” в цей вечір хлопець на шамовку не потратив. І ще щось давило, пригнічувало Олега. Він не стільки дійшов думкою, скільки відчував, як в оці кілька днів надкололось, надщербилось щось у його душі, тонке, красиве, виліплене, виплекане ним раніше. Він гадав — воно міцне, справдешнє, а воно виявилось крихким, іграшковим.
Всю ніч Олег кидався в примарнім сні, пробуджувався через кожні годину-півтори. Йому наснився міліціонер — велетень, він стояв, розставивши ноги, а поміж них проходили пасажири. Міліціонер тримав на руках його, Олега, заколисував, мов маленького, примовляючи: “Хочеш долар? Ну ж, не плач, не плач, а то віддам он йому”, — і вказував пучкою на величезне кругле пташине око, котре поблискувало на фронтоні вокзалу на тому місці, де мав висіти годинник. А десь з опівночі сон відлетів геть. Мабуть, він полинув шукати затишнішого місця, ліпшого притулку, де люди не жахатимуться самі й не полохатимуть його. Либонь, Олег не спав ще й тому, що боявся, аби його не пробудила на виковзаній пасажирами лаві фатальна восьма година. Він не збирався зустріти її тут. І коли годинник на стіні хрипко відрахував шість разів, схопився з лави, вибіг з застояного електричного присмерку в холодне, дзвінке передрання. Гнаним підстреленим звіром кружляв по місту: глухими завулками, вуличками, обминаючи широкі проспекти й бульвари. Холод пронизував його тисячами колючих голочок, не давав уповільнити ходу. “А що, коли піти на залізничний вокзал? — раптом зблиснуло в його голові. Він аж здивувався, чому не додумався до цього раніше. — Звідти й до тітки можна доїхати. І, мабуть, легше, ніж пароплавом... А ліпше повантажу день-два на вокзалі, зароблю на дорогу”.
Зморений страхом, безсонням і холодом, Олег заснув, тільки-но доторкнувся щокою до дубового поручня станційного ослона. Заходили й виходили пасажири, потім їх випроводжали до сусіднього залу, — тут прибирали приміщення, — він не чув того.
Добра тітка з мітлою, поторсавши його за руку, не стала добуджуватись. “Мабуть, студент. Бач, зморився, сердешний. Як там мій?..” — зітхнула і пішла далі.
...Але від цього штурхана Олег пробудився враз. Потер забите місце, кліпнув повіками і... — відсахнувся. Перед ним м

читати