Завантажити

очі. Великі, сумні очі, в котрих горіло безмірне людське страждання.
— Прокопе, не втікай. — Голос Біланові тремтів, немов далеке марево на житах. — Я шукав тебе. Я знав... Я хочу тобі все. Все... Я винуватий перед тобою тяжко. Сам собі отруїв серце... А може, й не сам... Тоня... Все життя вона кохала тебе. Ну... Ні... Вірила. Я знав це. Я радів, коли сказали про твій полон. “Бач, який він”.
— І пускав мене у свій дім?
— Я ненавидів і вірив. Я посміхався твоїм невдачам. Я й на виборах... Коли тебе на голову Хірургічного товариства... — записку написав. Я не був людиною... Навіть півлюдиною. Ступав по трясовині. І тебе хотів...
— Ну! — Холодів голос брязнув, немов ніж по каменю. — І що ж ти хочеш?..
— Я заблудив. А тепер прозрів. З лиха прозрів. Я прийшов проситись до тебе. В клініку. Помічником... Ординатором...
— У мене немає клініки.
— Я вже сказав... Написав. Прокопе, забудь... Не кидай. Я ще можу почати... Я ще стану людиною. Ти віриш, Прокопе?
Холод мовчав. Десь збоку, з яру вибурхнув вітер, погнав перед себе зеленаво-сині, завихрені на гребенях колосками хвилі. Вони докотилися до них, хлюпнули в груди раз, вдруге і загойдалися, зашуміли. Шепотіли про Щось молоде, давнє, лагідне. Вони ніби вклонялися їм.
Прокіп Гордінович нагнувся, зірвав дві стеблини. Одну взяв сам, другу простягнув Біланові.
— Пам'ятаєш? — запитав тихо.
Стеблина пахла недозрілим літом, грозою, далекою, нещербатою в правді юністю.
Білан прикусив зубами м'яке солодке стебло, відповів сумною посмішкою:
— Пам'ятаю.
Прокіп Гордійович ледве розчув ті слова. Він навіть не певен був, мовив їх Олександр, а чи то прошелестів вітер. Дивився Біланові в очі, напружені, повні неспокійної прозорості, де на самих денцях, в криничках-зіницях, спалахували і гасли, немов далекі зірниці, вогники, — дивився пильно, намагаючись відгадати те, одне-єдине: чи пам`ятає?

читати