Електронна бібліотека/Проза

Скрипіння сталевих чобіт десь серед вишень...Пауль Целан
З жерстяними дахами, з теплом невлаштованості...Сергій Жадан
Останній прапорПауль Целан
Сорочка мертвихПауль Целан
Міста при ріках...Сергій Жадан
Робочий чатСеліна Тамамуші
все що не зробив - тепер вже ні...Тарас Федюк
шабля сива світ іржавий...Тарас Федюк
зустрінемось в києві мила недивлячись на...Тарас Федюк
ВАШ ПЛЯЖ НАШ ПЛЯЖ ВАШОлег Коцарев
тато просив зайти...Олег Коцарев
біле світло тіла...Олег Коцарев
ПОЧИНАЄТЬСЯОлег Коцарев
добре аж дивно...Олег Коцарев
ОБ’ЄКТ ВОГНИКОлег Коцарев
КОЛІР?Олег Коцарев
ЖИТНІЙ КИТОлег Коцарев
БРАТИ СМІТТЯОлег Коцарев
ПОРТРЕТ КАФЕ ЗЗАДУОлег Коцарев
ЗАЙДІТЬ ЗАЇЗДІТЬОлег Коцарев
Хтось спробує продати це як перемогу...Сергій Жадан
Нерозбірливо і нечітко...Сергій Жадан
Тріумфальна аркаЮрій Гундарєв
ЧуттяЮрій Гундарєв
МузаЮрій Гундарєв
МовчанняЮрій Гундарєв
СтратаЮрій Гундарєв
Архіваріус (новела)Віктор Палинський
АРМІЙСЬКІ ВІРШІМикола Істин
чоловік захотів стати рибою...Анатолій Дністровий
напевно це найважче...Анатолій Дністровий
хто тебе призначив критиком часу...Анатолій Дністровий
знає мене як облупленого...Анатолій Дністровий
Завантажити

очі. Великі, сумні очі, в котрих горіло безмірне людське страждання.
— Прокопе, не втікай. — Голос Біланові тремтів, немов далеке марево на житах. — Я шукав тебе. Я знав... Я хочу тобі все. Все... Я винуватий перед тобою тяжко. Сам собі отруїв серце... А може, й не сам... Тоня... Все життя вона кохала тебе. Ну... Ні... Вірила. Я знав це. Я радів, коли сказали про твій полон. “Бач, який він”.
— І пускав мене у свій дім?
— Я ненавидів і вірив. Я посміхався твоїм невдачам. Я й на виборах... Коли тебе на голову Хірургічного товариства... — записку написав. Я не був людиною... Навіть півлюдиною. Ступав по трясовині. І тебе хотів...
— Ну! — Холодів голос брязнув, немов ніж по каменю. — І що ж ти хочеш?..
— Я заблудив. А тепер прозрів. З лиха прозрів. Я прийшов проситись до тебе. В клініку. Помічником... Ординатором...
— У мене немає клініки.
— Я вже сказав... Написав. Прокопе, забудь... Не кидай. Я ще можу почати... Я ще стану людиною. Ти віриш, Прокопе?
Холод мовчав. Десь збоку, з яру вибурхнув вітер, погнав перед себе зеленаво-сині, завихрені на гребенях колосками хвилі. Вони докотилися до них, хлюпнули в груди раз, вдруге і загойдалися, зашуміли. Шепотіли про Щось молоде, давнє, лагідне. Вони ніби вклонялися їм.
Прокіп Гордінович нагнувся, зірвав дві стеблини. Одну взяв сам, другу простягнув Біланові.
— Пам'ятаєш? — запитав тихо.
Стеблина пахла недозрілим літом, грозою, далекою, нещербатою в правді юністю.
Білан прикусив зубами м'яке солодке стебло, відповів сумною посмішкою:
— Пам'ятаю.
Прокіп Гордійович ледве розчув ті слова. Він навіть не певен був, мовив їх Олександр, а чи то прошелестів вітер. Дивився Біланові в очі, напружені, повні неспокійної прозорості, де на самих денцях, в криничках-зіницях, спалахували і гасли, немов далекі зірниці, вогники, — дивився пильно, намагаючись відгадати те, одне-єдине: чи пам`ятає?






Партнери