Завантажити

дерев, а чагарники по узліссі викошені кинджальними кулеметними чергами. Що таке голод, що таке остання обойма патронів.
Як розказати... Мабуть, це не легше, ніж відповідати на питання отого слідчого: “Чому не застрелився?”
Для нього, Холода, це питання було дивовижним. І не тому, що він особисто не міг цього зробити. Дивним по іншому: що той зважився таке запитувати. Адже—як не розуміє — на таке відповісти неможливо. Холод би спробував відповісти... За всіх. Коли б міг... Коли б міг він, звичайний смертний чоловік, підняти на своїй руці всю планету, покрутити її перед очима слідчого, як глобус. Тільки — живу. Щоб бризнула росою, тьохнула солов'їним щебетом, покликала тривожним шепотом з жасминових кущів. Озвалася всім тим, що не створив він, що лежало поза ним і водночас було живою суттю, частинкою котрої почуває себе. Суттю, за котру тільки мусить боротися. Боротися за те, щоб ця планета й далі поблискувала росами, щоб їх еє топтав вцвяхований ворожий чобіт. І поки є на це хоч надія, доти існує, живе ця суть. Ця часточка може знищити себе лише тоді, коли її існування стає загрозливим для сусідніх.
Ні, всього цього не пояснити, навіть виписавши з усіх книг, — од найдревнішого манускрипта до найновішої, ще з запахом фарби, — наймудріші повчання.
Якби він мав хист і списав свою розповідь в трагічній і хвилюючій повісті, може б, син і збагнув. Але Холод розповідав сухо й коротко.
— Евакуювали ми госпіталь, їхали повз наше місто. Я... Тобто... Мені треба було заїхати в справах. Довелося заночувати в місті. Пішов у місцевий госпіталь. А там... Там не виявилось жодного лікаря... Всі вони... Два дні ми влаштовували поранених на попутні машини. Траплялися вони рідко, бо госпіталь містився далеко від дороги. Ранком третього дня я вийшов з барака, а в дворі — німці. Вони теж побачили мене. Першої миті я скочив назад, защіпнув двері... До речі, я не міг застрелитись, мій пістолет лишився в сусідній кімнаті. Я міг повіситись...
В оцьому другому госпіталі служив санітаром дядько Шах. Вдвох ми й пройшли полон. Семеро нас втекло з табору під Краковом. З того дня — воювали разом.
Після трьох місяців госпітальної койки став я до хірургічного столу. В тому ж таки госпіталі. Потім мене поранило знову. Я видужував удома. Мене доглядала твоя мама. Дев'ятого травня сорок п'ятого року почалася перевірка, як і за яких обставин потрапив до полону, що робив там. Твоя мама відмовилась од мене, як від непевної людини, вона залишила квартиру і виїхала.
“Щоправда, не сама, а з директором фабрики, тебе при-поручила тітці Килині, моїй двоюрідній сестрі”.
Ти жив у тітки Килини.
Холод вже розповідав не стільки Олегу, як собі. Спомини гострими колючками витикались з серця і, коли ламав, віддавались болем. Але тільки йому.
Олег ледве чи й слухав. Все те, може, й так, а може, й ні. Старші взагалі часто навіть іграшковий пістолетик називають гарматою. Його власна кривда видавалась не меншою, а більшою.
— І що ж тепер робити мені?
— Працювати. Як інші.
— Помічником до дядька Шаха чи на Київ-Товарний цеглу вантажити?
Прокіп Гордійович відчув, як у його грудях теж загоряється злість. Намагався пригасити її, але кожне синове слово — мов сухий віхоть до вогнища.
— А хоч і вантажником. В наш час, коли нам були потрібні гроші, ми йшли на лісопильню й вантажили колоди. За ці ж гроші купували дівчатам морозиво. І не ховали од них мозолів. Правда, тоді людина взагалі шанувалася по мозолях. Що більші мозолі, то й шана більша. А ви мозолі за ганьбу маєте. Он під парканом — купа сміття, вже два роки перестрибуєте через неї до волейбольного майданчика. І ніхто навіть не спробував взяти ноші й лопату. Як же — сором. А вже підмести вулицю...
Камінь котиться з гори, вибиває десять. Одна думка зрушує іншу.
“Справді, чому наші діти соромляться прибрати сміття? Чому ми почали лякати людину мітлою та лопатою? І чому декотрі міряють людську душу грішми?”
— Ми самі спізнали хугу і кутали вас од морозів. Ми затуляли вас од вітру, не давали порошині впасти над ваші голови. — Розумів, що цього говорити б не треба, але вже не мав сили спинитися. — Отуди б вас усіх. В окопи... Де страх, де воші, де м'ялиця з сухарів. Тоді б спізнали...
Олег підвівся, тремтячими руками відставив стільця.
— Ти так... Ніби в війні ваша заслуга. Неначе ви її розпочали, щоб вигартувати себе в отаких от...
— Ти... ти... — Червона пелена гніву застелила Холодові очі, стиснула пальці в кулаки... — Отак з батьком... Слизняк...
— А ти... Переміщена особа.
Либонь, то не він, то долоня сама вимахнулася в повітрі І вкипіла синові в щоку.
Олег похлипнувся, якось дивно ікнув, вхопився за щоку обома руками. Першої миті хлопець навіть нестямився. Страх, великий, не знаний раніше, паралізував його. Він і далі володів ним, штовхав до дверей. Спиною вперед. Крок за кроком. До страху долучилася образа, вона захлюпнула його, пролилася сльозами. Олег повернувся і вибіг а кімнати. Але

читати