Завантажити

заговорив про таке”, — знайшов заспокійливе рішення.
— Забалакались ми, — мовив уголос. — Піду я.
— Може, ходімо зі мною. В мене сьогодні ніби маленький ювілей — десята операція. Володя там буде...
— Вже пообіцяв на інше торжество. Місцевого значення. Іменини.
— Клавині?
Холод ствердно хитнув головою.
— Я вже й так припізнився. А ще треба забігти додому переодягтися.
— Кудись в ресторан?
— В “Поплавок”, мабуть. На воду.
— Ох, на воду, — підвівся й собі Білан, звільна взяв капелюха. — Коли ми з тобою виберемось на Дніпро? Мої вудки вже павуки обснували.
Холод наморщив чоло, щось пригадуючи.
— Може, в неділю? Згода-злагода?
— Коли б то цю злагоду та ніщо не перебило.
* * *
Звичайно, Клава ще й не починала збиратись. Прокіп Гордійович вже давно звик до такої жіночої пунктуальності, гортав у кутку журнали, перевівши червоненьку стрілку Клавиного будильника на п'ять поділок вперед.
— Вже вивірений час, — сказав з посмішкою. Холод не поспішав і сам. Однак їх ніхто не чекає. Звичайно, міг би згодитись на Біланове запрошення, але Клава туди не піде. І не тільки тому, що їхнє право йти під руку не скріплено загсівською печаткою. Там збирається чоловіча компанія з нудними, як на неї, лікарняними розмовами і завеликою чаркою.
Знайомство його з цією жінкою склалося давно. Колись хотіли одружитись, але Клаві не давав розлучення чоловік, артист, що за життя зіграв по-справжньому лише одну роль — гіркого п'яниці. А потім... Потім, коли чоловік таки дав розлучення, вони обоє якось враз поглянули на дітей, — у Клави росла дівчинка, — і побачили, як далеко ті відсунули їхню молодість. За цей час обоє оббулися, обзвичаїлися і не почували незручності такого становища.
А що хтось там примружить на них солоденько хитре око, кахикне в кулак — намагалися не помічати.
— Я зібралася.
Тої миті задзвонив будильник. Обоє засміялися. В отакому жартівливому настрої Прокіп Гордійович прийшов і до ресторану. Дорогою смішив Клаву, йому подобалося, як вона сміється, як заплющує очі, покусує повні, ледь підфарбовані губи. Ні, Клава не була легкосмішкою, і, може, тому, що йому нечасто вдавалося вивести з рівноваги строгу “директоршу школи”, він і докладав стільки зусиль.
— Бачиш, бульдог хазяїна повів. — І було в тому обличчі щось справді тупе, бульдоже, а натомість собака дивився осмисленими, розумними очима. — Пес за нього й дисертацію на машинці клацає.
Мабуть, це негарно, що кепкував з зустрічних, але він так само кепкував з себе, і Клані було весело. Обоє вже “настроїлись” на таку хвилю і почували, що вечір їм спливе радістю.
Однак несподівано помилились, їхній веселий настрій розбився, тільки-но вони переступили поріг ресторану.
— О, Прокіп! Клава! До нас, —з-за частоколу пляшок вимахував до них рукою Білан. Опріч нього за столом — Володька — заступник міністра Володимир Володимирович Полив'яний і ще кілька чоловік. — Ми вже наловили карасів.
Клава міцно стиснула Прокопа Гордійовича за лікоть, і вони пішли далі.
— Ми ще собі вловимо.
— Ох, ти ж і індивідуаліст, — жартівливо насварився пальцем Полив'яний. Нам на всіх хоч би одну жіночу посмішку. Зачекай, прийдеш до мене просити грошей на свої трубочки-лампочки...
Холод знизав плечима і не відповів нічого. Зараз він не мав образи на Полив'яного. То більше, в того вже хмільно блищали очі. Але Сашко... Навіщо Сашко привів їх сюди? Адже знав, куди підемо з Клавою. Звичайно, це він навмисне... Хотів втягнути до свого веселого товариства.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
— Ти, Гаргантюа, таки прожив би серед диких, — сказав Холод, коли Білан витягнув третього в'язя. — Посадою керівною їх підманюєш чи дармовий харч обіцяєш?
В широких мисливських чоботях, величезнім капелюсі, опасистий, натоптаний, Олександр Кіндратович справді скидався на Гаргантюа. Він приклав палець до губів, відтак вказав Холоду на поплавок: мовляв, мовчи, пильнуй. А воно й пильнувати не хочеться. Луг довкола м'який і голубливий, отак упав би долілиць у траву, безмрійно лежав, слухав. Отави пахнуть п'янко, хоч і не так, як перші сіна. Вони — ніби друга чи третя любов.
Червоненький, з веселим біленьким обідком Холодів поплавок ніби вмерз у річкову блакить. В металевій сітці Прокопа Гордійовича вільно гуляє два йоржі. Може б, і впіймав щось, коли б не принесло оцю придибу, оцього сизоокого. Мабуть, якийсь значний начальник. Про це засвідчує старого керівного крою зелений з відкладним коміром френч. Ще майже новий. Певно, пошив у старі часи і не встиг зносити. Тримав, тримав у шухляді, але фасон не вертався, і він налагодив його на рибу. Начальник всівся, ніби в себе в кабінеті. Кидав у воду недокурки, тирликав пісеньку, погукував на шофера. Той ліпив з глею та макухи болобанці, заходив у воду, пускав їх на дно. На корм спливалася дрібнота, за нею прийшов хижак. Окунь плескав під самим берегом, аж бризки летіли на блискучі начальницькі чоботи. Врешті той плюнув і, схопивши складного стільця,

читати