Електронна бібліотека/Проза
- LET ME GОOKEAN ELZY
- Конвертуй світлосутність поезії в душах...Микола Істин
- де я тебе розлив...Сергій Осока
- "Рейвах" (уривок з роману)Фредерік Верно
- Стільки людей поховано у пустелі...Олег Короташ
- Можеш забрати в мене трохи страху?Сергій Жадан
- Далі стоятимеш там, де завжди і була...Катерина Калитко
- Після снігуОксана Куценко
- Спочатку поет жив в життєпросторі світла...Микола Істин
- Буде час, коли ти...Сергій Жадан
- Буде злива початку світу, і підніметься Рось...Катерина Калитко
- І не вистачить сонця, аби все освітитиСергій Жадан
- отак прокинутися від вибуху...Павло Коробчук
- посеред ночі під час важкого кашлю...Анатолій Дністровий
- з міста, якого немає, не доходять новини...Галина Крук
- Велика годинникова стрілкаСергій Жадан
- Вечірня школаДмитро Лазуткін
- Оповита сном (THE SLEEPER)Едгар По
- Нас не вчили жити в такому, і ми вчимося, як можемо...Катерина Калитко
- Чужими піснями отруєна даль не навіки...Ігор Павлюк
- Візерунки на склі. То від подиху нашого...Мар´яна Савка
- Святи Йордан водою не вогнем...Мар´яна Савка
- Така імла - поміж дощем і снігом...Мар´яна Савка
- Він переїхав в Бучу в середині березня 2021...Максим Кривцов
- Приймаю цю осінь внутрішньовенно...Сергій Кривцов
- Скільки б я не старався виїхав по-сірому...Максим Кривцов
- Падає ліс падає людина падає осінь...Сергій Кривцов
- Зайшов до друга додому...Сергій Кривцов
- Коли запропонують витягти соломинку памʼятіСергій Кривцов
- Змійка дороги вигинається...Сергій Кривцов
- Як же мріється нині про ваші нудні біографії...Максим Кривцов
- Втрати...Сергій Кривцов
- В прифронтовому місті...Сергій Кривцов
Мрію про нього колись вони виношували вдвох. Плекали, ростили. Та й хто з лікарів нашого віку хоч у сні не звершив її. Вбити страшну, невідворотну хворобу, що косить людей, мов траву. Хворобу, якої не віідно, яка без пітьми. Тоді їм здалося: вони здерли з неї маскувальну сітку, побачили її. Та по якомусь часові Прокіп Гордіиович упевнився, — вхопили лише її тінь. І Сашко, і він стріляли наосліп. Змінювали структурну формулу речовини, вводили натомість одного елемента інший і випробовували нову сполуку на тваринах. Згодом Холод довідався, що так чинять не самі вони, в такий спосіб шукають цілі інститути. І ніхто не знає достеменно природи хвороби, її таємничої схованки. Тоді він поклав край пошукам. Робив інше, хоч і не раз вертався думкою до їхньої спільної роботи, читав усе, написане і видрукуване про хворобу. Холод знав: Білан не відступився назовсім, він працював наскоками: розчаровувався, кидав, брався знову. Іноді Олександр на довгий час замикав ту лабораторію. Але ось уже поспіль три роки хоч на кілька хвилин у крайньому підвальному вікні засвічується лампа денного світла. Може, він знайшов щось нове? Отож і про це в статті справедливо. Однак у Прокопа Гордійовича в грудях не відтавала до кінця крижина невдоволення. “Чи не заздрість це говорить у тобі?”—запитав себе зненацька. Поспіхом підняв газету, яку допіру кинув на підлогу, поклав на стіл. Ще раз поглянув на неї і приклав зверху журналами та книгами. Одразу ж і посміхнувся. “Мабуть, отак, — подумав, — втікає від звабливого місця злодій”.
За півгодини Холод виходив з квартири. Чисто виголений, в охайнім світло-сірім костюмі, білім капроновім капелюсі. В дверях під'їзду мало не зіткнувся з двома чоловіками, котрі уважно розглядали табличку над входом.
— О! — гукнув один, у пропаленім на грудях светрі, поправляючи під пахвою замотану в ганчірку пилку. — Здрастуйте. А ми вас шукаємо. Вже й там були, і там, — вказав пучкою на сусідні парадні. — Пам'ятаю, що три, а чи двадцять три, чи тридцять три...
— Чому ж тут шукаєте, а не в лікарні? —Прокіп Гордійович пригадує обох: він оперував їх кілька тижнів тому. Але чого вони прийшли додому?..
— Та ви ж казали — паркан...
— Паркан? — вже вдруге сьогодні здивувався Холод. —Який паркан?
— Ми й самі оце... Ніби городська кватиря... — Говорив тільки той, що з пилкою. Другий, чорний, низенький, мов запечений корж, чоловічок стояв поруч нього і побожними очима дивився на професора. — Гвіздків ми своїх принесли...
Тесля ще раз оглянувся. Він таки справді був вельми здивований. Адже пам'ятав усе добре, хоч і лежав на операційному столі. Тяжко йому було. Ох, як тяжко. Не ста-чало дихання, туманіла наморочилась голова. І страх гадюкою звивався по серці. Але тесля чув. Чув усе. Професор запитував когось, хто вчора їздив на Поділ, чи виконав його замовлення, чи купив гвіздків. І той відказав — забув. Професор сердився, буркотів, адже він давно збирався поремонтувати паркан біля садиби. А зараз у нього на столі — Тихін. Він, кажуть, гарний тесля. За тиждень випишеться з лікарні і перемонтує паркан. Хіба, може, не захоче... Отоді Тихін вперше повірив, що житиме. А не захоче? Та як то не захоче! Йому б тільки встати, а він би тоді хоч і всю лікарню парканом обгородив. В післяопераційній палаті Тихін розгомонівся з Іваном: Іван теж тесля. Професор, коли оперував його, теж говорив про огорожу. Мабуть, паркан у нього справді великий, роботи стане на двох. А ще за день принесли в палату зварника, цей збирався зварювати професорові моторного човна. А потім, мабуть, за клопотами професор забув згодити теслів. А може, так і не дістав гвіздків.
— Так ми з своїми гвіздками...
Але Іван вже збагнув усе. Він бачив, як покусував нижню губу професор,-вловив хитрі смішинки в куточках його очей і смикнув Тихона за рукав.
— Ходімо. В голові в нас гвіздки. Пробачте, Прокопе Гордійовичу, ми не гвіздки... Пам'ять гарну про вас... Спасибі.
Теслі пішли. Ще довго оглядалися. Аж ген, за кіоском, розреготалися.
Холодові теж смішно і водночас легко, ніби знайшов щось, чого й не сподівався знайти, ніби зробив відкриття, над яким мучився довго.
І, мабуть, від того ранок сміявся йому, мов сонячний зайчик безжурній дитині. Плескали в зелені долоні каштани, тополі спиналися навшпиньки — котра вища. Двірники вже змили з асфальту вчорашні сліди, та пішоходи поспішали веселими вулицями, карбували нові. І все — умитий ранок, каштановий передзвін, сонячні зайчики на вітринах — сповнило Холода ніжністю, що йому жагуче захотілося зробити щось таке, в чому б він розчинився весь, без решти. І водночас — думка про те, що хоч і легко змитисліди людей, але люди прийдуть знову і знову полишать їх. Холод аж осміхнувся своїй сентиментальності. А може, й не сентиментальність це? Прокопу Гордійовичу здається, що він прожив дивне, незбагненне життя. Певніше, не одне життя, а двоє. Щось велике, радісне, не знане раніше відкрилося йому враз, відкрилося пізно, коли вже одірвав від календаря життя більше
Останні події
- 19.05.2024|11:47В Україні видали першу частину з трилогії Соми Морґенштерна
- 19.05.2024|11:41«Мій розмір – Чернівці»: у «Видавництві 21» триває передпродаж нової книжки Володимира Килинича
- 19.05.2024|11:36Вільні голоси Криму. До друку готують документальну книжку про кримських політв’язнів
- 17.05.2024|14:06Оголошено короткий список VI Всеукраїнського літературного конкурсу малої прози імені Івана Чендея
- 10.05.2024|18:25ВСЛ оголосило передзамовлення на книжку Сергія Руденка "Анатомія ненависті. путін і Україна"
- 07.05.2024|08:2711-12 травня у Львові відбудеться Coffee, Books & Vintage Festival #4
- 03.05.2024|13:07Видавництво "Комубук" відкрило передзамовлення на новий роман Софії Андрухович "Катананхе"
- 02.05.2024|06:31У Києві відкриється виставка фоторобіт Максима Кривцова
- 30.04.2024|08:08100 найкращих книжок фестивалю «Книжкова країна»
- 27.04.2024|18:07Культовий роман Любка Дереша "Культ" вийшов у ВСЛ