Завантажити

Може, комусь видасться сьогодні божевільним, навіть крамольним. Весь наш рід лікував травами людей. Всілякі хвороби. Рак — теж. Я видобув синтетичним способом деякі елементи. І свої додав до них.
— Які ж?..
Це питання мало вирішити все.
— Всілякі, їх близько тридцяти. Іпритні, які в нас у лабораторії, теж. Тільки в інших сполуках.
Ні, Олександр Кіндратович не збирався випитувати. Він не вельми вірив і в Мазурів засіб. Але ж... Хіба не образливо? Справедливо казав Холод про алхіміків. Кумедно й гірко дивитися на них в наш час. Та й хто, як не він, професор, може ліпше побачити, чи є щось в отій алхіміч-ній сироватці! Гнів мішався з образою, вони клекотіли, просмоктувались назовні. В словах, в інтонаціях, в погляді. Немов струмочки крізь греблю: не пускає, загачує, а вони пробиваються знову. Але йому вдалося запакувати їх. Гарний мав би вигляд перед цим хлопчиськом!
— Приїхали. То вас не цікавлять і матеріали конгресу?
— Чому ж. Був би вельми вдячний...
— Зайдімо, я відберу.
Їх зустрічало одразу дві господині: старша й молодша.
— Знайомтесь... Це мій колега з лабораторії.
— Ліля.
Дівчина прикусила в посмішці губку. Вони вже були знайомі. Цей хлопець колись проводив її від інституту. Вона пам'ятає — він ще глузував з її “зозулястої” сумочки. Хлопець — гарний на взір, тільки трохи низький. Причепливий, але не нахабний.
— Мазур, Євген!
Аж тепер в очах дівчини спалахнули вогники цікавості. Це прізвище в останні дні влітало їй у вуха з десяток разів. В лікарні воно зараз на вустах у всіх: від професора до сторожа. “Чи справдешнє його відкриття? — ще раз пильно поглянула на хлопця дівчина. — Якщо так, тоді цей хлопець підніметься над всіма, мов хмарочос над хатками”. Під тим поглядом Євген опустив очі, потягнув за короткий кінець галстука. “А вона тоді не сказала, хто її батько”, — подумав чомусь радісно.
Коли вони з Біланом неквапливо піднімалися по сходах, Євген твердо поклав собі: взяти папери і мерщій податися геть. Тепер же був би радий, якби його затримали тут, шукав якоїсь зачіпки й не знаходив.
— Ви тільки з ним обережно. А то цей чоловік може вас налякати, що й не заснете, — несамохіть прийшов на поміч професор, жартівливо відрекомендовуючи його матері й дочці. — Це наш новітній вчений, синтетичного складу душі. Не визнає ні жіноцтва, ні музики — нічого. Він взагалі каже, що людина — це дерев'яна лялька, а світ — шворка, котра його смика.
— Як це? — засміялась Ліля. — Ви сідайте.
— Олександр Кіндратович, звичайно, жартує. Хоч водночас зараз він сказав дуже влучно. Людина й справді гадає, ніби сама припасувала шворку. Ми знаємо пряму, спіраль, круг. І хочемо ними пояснити світ; світ безкінечно малий і безкінечно великий. Але всі наші закони — умовні, середні, ми їх вигадали самі. — Євген бачив, що його слухають з цікавістю, до того ж це давало йому можливість довше залишатись у цій квартирі, і він гарячково розвивав свою теорію. — Ми сприймаємо тепло і холод, а не рух молекул чи ще глибші рухи, котрих і не знаємо, ми беремо рух і спокій, а не третє чи четверте, не відоме нам. Евклід бачив плоскою землю і винайшов площинну геометрію. Ті, хто збагнув, що вона кругла, знайшли просторову. Тобто світ не такий, як ми його бачимо на певних відтинках, він розвивається за зовсім іншими законами. А ми хочемо пояснити його з відтинків, з наших середніх законів, придатних лише для практичних потреб.
Євген знав майже всі новітні відкриття. Він і сам спробував осягнути мисленим зором світ, проникнути, по-своєму розшифрувати деякі його таємниці. І те, що осягнув, злякало його. Світ! Яка в ньому причаїлася сила. Малесенький шматочок землі, нікчемна грудка під ногами пішохода, а вона всесильна. Деякі люди гадають, ніби ця грудка мертва, ніби вони підкорили її. А вона просто не відчуває їх на собі. Людство — часточка великого, нескінченного цілого. Як колись писав Омар Хайям:
Сіяли зорі людям — споконвік, Текли дугою зорі — споконвік,
У грудці сірій роздушив ногою Ти, може, око юне, чоловік.
Наше, людське життя, всього лиш кілька сторінок у великій книзі життя. Початок, середина, кінець книги? Але як по кількох сторінках відгадати всю книгу, коли вона безкінечна й неповторна?
— Хіба не людина зробила ракету? — заохочує Ліля.
— Людина зробила ракету, але не може ще виробити на всій землі стільки хліба, щоб не гинути з голоду. Сам по собі науковий прогрес — дишель в руках суспільних сил. Ви знаєте, на землі щороку близько сорока мільйонів чоловік вмирає з голоду. Ракета... Але ж і бомба... Людину трусять протиріччя, мов вітер грушу. В цій двоногій машині таки не всі гайки загвинчені вірно. Сталева електронна машина буде точнішою, вона переросте свою модель...
Євгенові подобалось страхати Лілю. Мабуть, їй не все зрозуміло? І... нехай... Вона так кумедно водить очицями, сурмонить брівки...
— В природі все прагне свого первісного стану... Так говорить другий, основний закон термодинаміки, — Євген трохи

читати