Завантажити

після того ще взялись і за комиші, косили їх для целюлозного, а якби далі, то ще, мабуть, тоншим стало б їхнє заняття, — вже, мабуть, павутину б косили!.. Та далі будова ввійшла в береги, лісоруби поїхали назад у свої гори, в той Рахів піднебесний, брандвахти ще деякий час стояли припнуті в плавнях на якорях, а потім і вони познімались, і капітанова баржа була переведена на іншу лінію, — покликало його інше життя, інші вантажі возити... Поїхав, ще й не знавши тоді, що в нього син десь тут ростиме, у цій Комишанці... Листуватись? А нащо? Скільки їх спалахує, таких кохань новобудовних, лісоробробницьких — вони не листуються, пройдуть, прошумлять, Мов зливи весняні, та й нема, тільки хіба де побачиш багаття вечірнє, нагадає воно, як ти хмиз тоді в плавнях палила та гаки начіплювала на боки верб неліквідних, що і в огні не горіли, — їх тракторами відтягували геть.
Минулося, відспівалося... Іноді хіба що фантазіями тішить себе: як виросте син та буде вже курсантом морським або льотчиком, повезе вона його в те місто портове, де її кохання приписане, скаже йому: “Знайомся... Оце твій син”. А поки що лиш сльозами заллється, коди з пристані, із палуби екскурсійного пісню зачує: “Ой чорна я си, чорна...” Бо ж то спів її молодості, спів її плавневих вечорів. А більшого щастя, ніж те, якого вона зазнала, уже й не буде в житті, не повернеться, бо один тільки раз людина своєю молодістю цвіте! І тим дорожчий для неї Порфир, що прийшов він до неї звідти, з гарячих шепотів та шалених ласк недозволених, прийшов, як істота, зіткана з самої любові, з краси, з місячних марев та рос-росяниць опівнічних...

XIV
І знов цього сонця блиск!
Аж засліпило, коли Порфир, вибігши на кучугури, глянув униз, і звідти сяйнула йому ріка, вдарила навстріч вируванням весняного світла. Вир сонця — так би й кинувся в нього, в розлийводи оті! Ось вона, свобода! Гуляй — скільки хочеш, іди — куди заманеться, ніякий Саламур не стоїть над душею. Право-воля, як кажуть комишанці. І небо, і птахи, й ці рідні кучугури, до яких ще мамині руки не дійшли, — усе належить тобі, існує для тебе, ти тут повновладний господар.
Комишанки звідси майже не видно, вона потяглась понад берегом, тільки де-не-де виглядають над кудлатими вербами вшиті очеретом гребеш хат, а на них стирчать хрещаті шпичака телевізійних антен. Городи комишанські своїми ранніми полуницями збігають аж у берег, в очеретяні зарості, що й зараз дають Порфирові якусь певність, так само як і вранці, коли він після нічного пробігу перевів дух нарешті і влігся під маминим абрикосом. У тих очеретяних джунглях справді й каюком не проб'єшся, там людину помітиш хіба що з вертольота.
Білобокий пароплавчик, завернувши з фарватеру ріки, прямує до пристані; з екскурсантами йде, не інакше. Кого ж він привезе цього разу? Надивився Порфир різних екскурсій, добре знає їхній протоптаний маршрут: від пристані посунуть до Тихої могили, де щоліта товчуться археологи, визбирують кісточки скіфських царів та царенят, ще добувають екскурсанти біля велетня дуба, посперечаються, скільки йому — п'ятсот чи сімсот, і, звичайно, відвідають мамину науково-дослідну станцію, бо вона ж знаменита на весь край. Важко віритиметься їм, приїжджим, що недавно тут, скільки зглянеш, арени мертвих пісків лежали, текучий пісок аж дзвенів від найменшого вітерця, а коли зривавсь вітрюга, то весь світ баламутився, — хутори, й дороги, і копанки заносило пилюгою, немовби брудним снігом. Піщані бурі — здавен найбільше лихо цього краю. Хто тільки не пробував рух пісків зупинити, але нічого не виходило, бо садили не те, або не так, або не тоді. Скажімо, посадять чисту сосну, а вона вслід і гине від шкідників або від пожеж під час суші середлітньої... І ось станція додумалась, як ті кляті піски приборкати, в неї й виноградники Вже тут приживляються, і ліси розростаються справжні, з травою, з грибами, з птахами — такий ліс сам себе, без хімікатів, од нападу шкідників захищатиме!..
А до цих кучугур, серед яких зараз дихає волею Порфир, черга ще не дійшла, бо це важкі кучугури, сюди треба саперів з тракторами, два місяці тут стояв фронт, в отих он сагах наші були, а по той бік шляху німці, тож всюди тут ходи та оглядайся, без сапера в цю землю не лізь. Якось забрела череда, бик став бутіти й рити рогами кучугуру, і швидко дорився: міна як жахнула, тільки хвіст од того бика десь у космос полетів!
Міг би тут Порфир сам водити екскурсії, розповів би і про Гілею, і про те, які люди відважні колись жили кочовищами в цих степах, царства стрясали, на край світу ходили звідси в походи, аж десь там Персія тремтіла, загледівши їхніх списів лаврові гаї (вістря списа кожен воїн увінчував листком лавра)... Розповів би Порфир і про шлях отой старовинний, що проліг до соляних озер, — мав він бути кам'яним, але чумаки нібито запротестували: не треба Каменю, бо віл підбивається... За проїзд по цьому шляху брали з чумаків плату — з воза по копійці, для цього шлагбаум стояв. А не хочеш платити, об'їжджай через

читати