Завантажити

добра, щаслива усмішка робить маму просто красунею...
— Ви мене, мамо, назад не віддавайте...
А вона знов занепокоїлась, зморшки тривоги перебігли обличчям:
— То чого ж ти все-таки втік? Покривдив хто чи сумно стало?
— Там сумувати не дають. Нема коли. І вчителі гарні... “Мені тринадцятий минало, я пас ягнята за селом”, — аж проспівав він з міною артистичною. — Інструктори по праці теж мене відзначали. Я вже й табуретки робив, і бирки штампував для меблів...
— Так чого ж тікати було?
Порфир знизав плечима в щирому невіданні:
— Сам не знаю. Якийсь біс накотився...
Для матері й це відповідь: буває, що й біс... Одначе радість зустрічі з сином усе ж притьмарювалась для неї тривогою, неясністю того, що сталося.
— Може, ти щось учинив, синку, та не кажеш? Може, провина яка на тобі?
Нахмурився, задумався Порфир, і матері болісно тенькнуло в серці: “Щось таки накоїв!”
Але він твердо сказав:
— Ні, мамо. Я ні в чому не винуватий. Просто скучив...
І на матір подивився так глибоко, проникливе, як ніколи раніш. Що то розлука! Який учитель вона! Як умів відсіювати, відкидати все, що в буднях накипіло, і злобу гасити, і кривди зм'якшувати. Забуто ремінь, що стільки разів по спині у нього ходив, дорікання та крики клятьби, вже і йому матір'ю прощено постійну оту люту війну, коли він її вимордовував своїм цілоденним байдикуванням. Взаємні образи й жорстокості, сльози й біль — усе зникло, розвіялось, наче й не було, зосталась тільки ця любов обопільна, це безмірне щастя зустрічі двох людей, що звуться: мати й син.
— Це ж ти голодний?
І, не ждучи відповіді, схопилась, відімкнула швиденько хату, і не встиг ще малий приблуканець очунятись, як перед ним уже шкварчить на столі яєчня, і мати аж пальці порізала, відкриваючи йому консерви: і шпроти, й сардини... Ще й пряників гербиків наклала:
— Їж, синку, їж! Це ж я тобі збиралася передачу нести.
Сидить за столом молодесенький господар, так смачно уминає все, що йому подано, і хата враз наповнилась радістю, тільки й того, що незвично матері бачити його стриженим, Вдома було так заросте, що й зі школи завертають, посилають до перукарні, а йому як туди йти, та краще в плавню гайнути. Бо іншого в перукарню батько веде, насторожі стоїть, доки стрижуть, а його... Тепер ось, гололобий, прибився додому, і щось з'явилося в ньому мовби серйозніше, пригорьоване, хоч і прикрите зовні веселою хвацькістю.
— Ох, і біг! Такий марафон дав! Уже світає, уже можна б і передих зробити, а ноги самі біжать! А потім ще й на машину з цеглою вчепився...
— То, сину, завжди так: до рідного дому ноги людину самі несуть... Тільки ж як воно буде... Ні, піду, відпрошу тебе в них заберу!
— Навряд чи дозволять... Треба не менше року вибути, коли вже до них потрапив...
— Ублагаю!
Порфир, заморивши черв'яка, знічев'я розглядає давні фотографії на стіні — дідусеву, дядькову Иванову...
— Мамо, а хто мій тато?
Для неї це було як удар. Відколи син став вимовляти слова, все ждала цього запитання. Ждала, й боялась, і знала, що колись воно таки буде, готувалась до відповіді, а, проте, застало воно її зненацька, жаром обсипало всю.
— Ти ніколи не питав мене, сину, про це... і ніколи не питай. Знай тільки: хороший він був і не зобидив мене нічим, не обдурив... — голос її аж налився пристрастю. — Ти не з обману! Ти — з правди!
Порфир навіть пошкодував, що вискочило в нього це запитання, що завдав матері болю. Нахилившись, шкріб нігтем настільну церату, розмальовану квітками.
— Гаразд, більше не питатиму.
Вона почувалася зараз глибоко винуватою перед сином, бо й раніш найперше самій собі ставила на карб, що хлопець напівсиротою росте, без батьківської ласки та догляду. Інші з батьком і в перукарню, й на риболовлю, за іншого батько і в школу піде довідатись, а цей усе сам та сам, одиначчин син! Оксанич! І навіть що неслухняний такий, перекірливий, шалений, і за це вона брала скоріше вину на себе, — може, це їй розплата за оте перше кохання з його шалом і диким місяцем у небі, і солов'ями, що аж задихались, аж стогнали у вербах над вашою любов'ю!.. Кажуть же: найстрашніша з усіх кар — кара дітьми. О, ні, ні, не кара він і не гріх, саме він щастя для неї! Бо хай і дикий, невпокорений росте, одначе вірить вона, що буде з нього людина! її душа, її любов, її вдача уже в ньому проблискують!
— Я одного хочу, сину, щоб ти гарним хлопчиком ріс. Щоб совість у тебе чиста була... Чиста, не тюремна! Не слухайся тих, що по-пустому геройствують: ось то я, нікого не боюсь, піду ларьок пограбую, з когось годинник зніму!.. Нема в злочині геройства. є тільки сором і ганьба, і до таких від людей лише презирство... Героями на іншій дорозі стають... Працею людина і сильна, й красива... Ось і на станції в нас, який колектив дружний, усі за тебе переживають, хочуть, щоб ти людиною став, маму свою не соромив... Бо вже так я змучилася, сину, нервів моїх не вистачає!
— Більше

читати