Завантажити

цього не буде, мамо.
І він з щирою каятьбою глянув на неї, справді змучену, перестраждану: вже й зморщок пташині лапки з'явилися біля очей, і шия худа, жилава, як голову мама поверне, найбільша жила під шкірою випинається, як лоза виноградна... Руки мамині біля тих саджанців та пісків кучугурних стали старіші за неї саму. Бо вона ще молода, ще до неї лицяються. Із жалю до синочка вирішила була торік батька йому добути, хоч нерідного з плавень привела, з бригади, що заготовляла очерет для целюлозного: “Оце буде тобі тато, Порфире. Заступатиметься за тебе”. А за кілька днів Порфир аж на роботу до матері прибіг з рішучою вимогою: “Вижени його, мамо! Нащо ти цього п'янюгу привела? Ледве нам хату не спалив!..” І розповів, як зайшов до хати, а той п'яний спить на дивані, сигарета випала з рота й подушка вже тліє. “Я на нього й дивитись не можу, мамо! Вибирай: або він, або я”. І коли аж так зайшлося, кому віддати перевагу з них двох, мати таки вибрала без вагань його, сина, а того витурила геть, бо навіщо хлопцеві такий “батько”...
— Винувата і я перед тобою, сину... Не було за тобою пригляду, все ти десь та десь — в одстороні від мене. Тільки ж подумай, як і мамі нелегко, стільки роботи на ній, а хто допоможе, підмінить? Ось і сьогодні: і на виноградник біжи, і за добрива клопочись, а там ще й семінар по виноградних кліщах та листокрутці...
— У школі питали, чи виросло б хлібне дерево на наших пісках...
— Це вже ти маєш випробувати, — відповіла з усмішкою мати. — Кучугур нерозроблених ще й на твою долю вистачить...
— А я й не боюсь.
— Ото. Сам відчуєш, як таки гарно, коли воно в тебе з-під руки росте, на очах зеленіє... Хіба ж давно ще всі тут ґвалт кричали: піски йдуть, засипають посадки, вітри видувають і засікають посіви... “Сахара”! І нічого з нею не зробиш, вже й копанки піском позаносило, а станція ваша, мовляв, тільки даром хліб їсть... Так треба ж було все це комусь перемогти? Не само воно сталось. На вчорашніх, на вічних кучугурах виногради в'ються на сотні тисяч кущів, і тополі та білі акації піднялись...
— Я, мамо, як ще трохи підросту, на трактор сяду, плантажні плуги поведу... Механізатор — чим погано? Житимем дружно, я жалітиму вас.
— Вірю, вірю, — каже вона з жаром. — Бо треба ж колись і вірити!
А хлопець далі малює ідилічними барвами:
— Рибку ловитиму після роботи, сома вам на півхати притягну. І знаєте, на яку наживку він піде? На соняшникові пелюстки!
Ніхто тут про таку наживку й не чув, а син її, бач, придумав, зробив відкриття... На золоті блешні ловитиме.
— Водяні діди, чогось вони дуже люблять соняшниковий цвіт!
Мама, збираючись уже йти, звично провела помадою по губах (цього вона не забуває), потім добула з шафи сюрприз для Порфира:
— Ось я тобі тільняшку нову купила, бо та вже на тебе тісна... Ще й беретку до неї.
Хлопець не втерпів, одразу ж натягнув на себе новеньку морську сорочину, порадувавсь: чим не юнга? Стрижену голову береткою прикрив, примаскував, нікому й не видно буде, що стрижений. І евакуатори не впізнали б, якби де зустрілись...
— Тільки ж ви, мамо, нікому ні слова, що я тут був... Що я тут є.
— Які тайнощі, — посміхнулась вона. — А спати ліг на найвиднішому, аж на пристань видно...
— Так мене ж Рекс стеріг! І плавня поруч... Тільки б Рекс голос подав — я одразу клубком вниз, шась! — і в очерети, а там хай шукають... Хіба з вертольота...
— Увечері повернуся, все тоді з тобою обміркуємо, — сказала мати, вже йдучи. — А поки що набирайся духу після походу, — пожартувала вона якось невесело й з ласкавим усміхом вийшла; за мить постать її в газовій косинці вже майнула за вікном, пірнула попід обліплене цвітом гілля абрикоса.
Де не буде Оксана в цей день, усе почуватиме неспокій за сина, все буде в тривозі за нього душа. Бо треба, виходить, його ніби переховувати, мовчати, як про незаконного. Та таки ж не зовсім законний і є, це ще тоді відчула, коли в метрику записувала і ніби навмисно було її запитано про батька. Треба було назвати — хто батько... Та хоч що там хай кажуть, а вона знає одне: з любові народжений. Принесла його на світ від красеня капітана, і не спокушав він її, нічим не обманював, сама розпалалась до нього коханням, отим першим, сліпленним... Будувалася саме ГЕС, баржами брали з кар'єрів каміння, а вона поблизу з дівчатами ліс корчувала, плавні, що мали під воду піти. І тоді зустрілася з ним, і хоч знала, що шлюбний він, без оглядки пішла за його вродою в хащі чаклунські, у плавневі роси-тумани. З тих плавневих місячних ночей та з жаги молодої зіткалося те, що стане потім синовим життям.
Ой чорна я си, чорна,
Чорнява як циганка...
І хоч не чорна й не циганка, а як натхненно співалося їй тоді цієї вперше почутої пісні біля вогнищ вечірніх! Карпатські лісоруби, що з ними її капітан подруживсь, десь із гір цю пісню сюди принесли, завербувавшись плавню корчувати. Готували дно під затоплення, валили верби вікові в три обхвати,

читати